Микола та Емоції

Ніонні вогні клубу у Скелівці розрізали густий туман сигаретного диму та дешевого парфуму. Микола стояв біля барної стійки, стискаючи склянку з віскі. Його погляд був холодним, майже скляним — він не шукав розваг, він просто спостерігав. Микола рідко сміявся, а коли й робив це, його жарти часто межували з жорстокістю, залишаючи у співрозмовників неприємний осад.

Саме тоді він побачив її. Бейба виглядала так, ніби зійшла зі сторінок похмурого коміксу: порвані сітчасті колготки, важкі черевики, ідеально підведені очі та вираз обличчя, у якому змішалися дитяча наївність і готична втома. Стиль «крипоняшки» виділяв її серед натовпу однотипних дівчат.

— Ти виглядаєш так, ніби плануєш когось принести в жертву прямо на танцполі, — промовив Микола, підійшовши ближче. Його голос був позбавлений тепла.

Бейба повільно повернула голову, змірявши його поглядом з ніг до голови.

— Поки що я лише обираю жертву, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Ти підходиш під опис.

Між ними миттєво спалахнула електрика — не та ніжна, що обіцяє романтику, а гостра й небезпечна. Вечір пролетів у розмовах, які більше нагадували фехтування словами. Микола проводив її додому через темні вулиці Скелівки, і коли вони зупинилися біля її під’їзду, Бейба, не вагаючись, запросила його піднятися. Та ніч стала початком чогось, чому жоден з них не міг дати назви. Це не було коханням, але це була одержимість.

Минули тижні. Їхнє спілкування стало регулярним, але Микола залишався вірним собі: він міг зникнути на день, не відповідати на дзвінки, а потім з’явитися, ніби нічого не сталося. Бейба почала помічати дивні деталі. Його телефон постійно вібрував від сповіщень.

— Хто це постійно пише? — запитала вона одного вечора, коли вони сиділи на його кухні.

— Друг, — коротко відрізав Микола, навіть не глянувши на екран.

Цим «другом» була Соня. Соня була в житті Миколи вже чотири роки. Вона знала про нього все: його депресивні епізоди, його спалахи гніву, його дивні жарти. Для Соні Микола був центром всесвіту. Вона писала йому щоранку: «Ти прокинувся?», і щовечора: «Де ти? Поїж нормально». Микола сприймав це як належне, як частину ландшафту. Він не вважав за потрібне пояснювати Бейбі, хто така Соня, бо сам не знав, де закінчується дружба і починається емоційна залежність.

Невдовзі у цю заплутану схему увійшов Іван. Друг Миколи вже два з половиною роки, Іван був повною його протилежністю. Тактильний, чуйний, він завжди вмів згладжувати гострі кути, які створював Микола.

Одного дня Бейба випадково зустріла Івана біля під’їзду Миколи. Микола запізнювався, як це часто бувало, і вони залишилися удвох на лавці.

— Ти Бейба, так? — м’яко запитав Іван, простягаючи їй руку. — Микола розповідав про тебе. Ну, як розповідав... згадував.

— Сподіваюся, не в контексті чергової невдалої жарти, — саркастично відповіла вона.

Іван засміявся, і цей сміх був таким щирим, що Бейба мимоволі розслабилася.

— Він складний, — тихо сказав Іван, уважно дивлячись на неї. — Але ти, здається, перша, хто тримається так довго.

Бейба відчула легкий укол ревнощів, коли зрозуміла, що Іван знає про Миколу набагато більше, ніж вона. Але водночас з Іваном було легко. Коли Микола нарешті з’явився, він лише кивнув їм, не вибачившись за запізнення.

Тріщини почали з’являтися швидше. Соня писала все частіше. Бейба одного разу побачила на екрані його телефону повідомлення: «Сонічка 💋: Ти вже дома? Скучаю».

У грудях Бейби щось обірвалося. Вона не влаштувала скандал — вона просто замовкла. Микола помітив зміну в її настрої, але замість того, щоб заспокоїти, він став ще холоднішим.

— Не здумай ревнувати до Соні, — кинув він, коли вони збиралися на прогулянку. — Це безглуздо. Вона була поруч, коли тебе ще й близько не було.

Ці слова боляче вжалили. Бейба почала віддалятися, і саме в цей момент Іван став її тихою гаванню. Вони почали спілкуватися окремо від Миколи. Іван міг зачекати з нею в парку, якщо Микола знову «забув» про зустріч. Він приносив їй каву, коли вона виглядала засмученою.

Одного разу Іван запросив її до себе додому.

— Просто посидимо, подивимось кіно, — сказав він. — Без напруги.

У квартирі Івана панував спокій. Там не було того гнітючого відчуття очікування удару, яке завжди супроводжувало Бейбу поруч із Миколою. Вони говорили про все на світі, і Бейба вперше за довгий час відчула, що її чують.

— Чому ти дружиш із ним? — запитала вона, дивлячись на Івана.

— Бо я знаю, який він справжній під цією бронею, — відповів Іван. — Але я також бачу, що він робить із тобою. Це нечесно, Бейбо.

Ситуація наближалася до критичної точки. Микола опинився в пастці між трьома вогнями. Соня почала вимагати більше уваги, відчуваючи, що втрачає свій вплив. Вона дзвонила посеред ночі, плакала, нагадувала про їхні спільні чотири роки.

Бейба бачила все це. Вона бачила, як Микола приховує чати, як він нервує, коли приходить чергове сповіщення від Соні. І водночас вона бачила Івана, який став для неї символом нормальності.

Вибух стався в п’ятницю ввечері. Микола, Бейба та Іван зібралися в барі. Микола був у жахливому настрої — Соня щойно влаштувала йому істерику телефоном.

— Ти знову з цією своєю подругою переписуєшся? — не витримала Бейба, коли Микола вкотре відклав телефон екраном донизу.

— Це не твоя справа, — різко відповів Микола. — Ти знала, на що йшла.

— Я не йшла на роль «другої після Соні», — її голос тремтів від люті.

Іван втрутився, намагаючись покласти руку Миколі на плече:

— Друже, припини. Ти ж бачиш, що їй боляче. Будь людиною хоч раз.

Микола відштовхнув його руку.

— Ти тепер її адвокат? Чи, може, ти вже щось більше? Я бачу, як ви переглядаєтесь.

— Микола, ти втрачаєш контроль, — тихо сказав Іван, і в його голосі вперше почулася сталь. — Соня маніпулює тобою чотири роки, а ти виміщаєш це на Бейбі. Вона не заслуговує на твій холод.

Микола розсміявся — це був той самий страшний, порожній сміх.

— Соня — це моя стабільність. А вона, — він кивнув на Бейбу, — лише спалах. Ви обидва нічого не розумієте.

Бейба встала з-за столу. Вона виглядала неймовірно красивою у своєму гніві, її очі блищали від сліз, які вона відмовлялася випускати.

— Цей «спалах» щойно згас, Миколо, — сказала вона тихо. — Іди до своєї стабільності. Вона тебе дочекається. Вона завжди чекає.

Вона розвернулася і вийшла з бару. Іван подивився на Миколу, який знову потягнувся до склянки, і, не сказавши ні слова, пішов слідом за нею.

Микола залишився один. Його телефон завібрував на столі. Повідомлення від Соні: «Ти вже вдома? Я хвилююся».

Він дивився на екран, відчуваючи, як тиша навколо стає нестерпною. Він виграв свою «стабільність», але вперше в житті зрозумів, що це була його найбільша поразка. У Скелівці починався дощ, змиваючи сліди того, що могло б бути майбутнім, але залишилося лише черговою історією про холод і втрачену довіру.