Микола Та Любов до бейби

Нічне повітря «Скелівки» було просякнуте запахом дорогого парфуму, змішаного з димом та передчуттям чогось неминучого. У цьому клубі час завжди тече інакше — швидше для тих, хто танцює, і нестерпно повільно для тих, хто спостерігає. Микола належав до останніх. Він сидів у напівтемряві кабінки, тримаючи склянку з віскі так, ніби це був єдиний якір, що тримав його в реальності. Його обличчя, застигле й аристократично холодне, не виражало нічого, крім легкої нудьги.

Бейба сиділа поруч, відчуваючи, як від нього виходить майже фізичний холод, попри те, що його рука власницьким жестом лежала на її талії. Вона була зачарована цією стабільністю. Микола здавався їй скелею в океані хаосу. Він не метушився, не намагався сподобатися. Він просто був.

— Ти сьогодні якась тиха, — промовив він, не повертаючи голови. Голос був низьким, рівним, позбавленим інтонацій.

— Просто спостерігаю, — відповіла Бейба, намагаючись усміхнутися. — Тут так… гамірно.

Микола ледь помітно стиснув її плече. Це не було ласкою. Це був маркер. «Ти тут. Ти зі мною. Не відволікайтеся».

— Соня зараз прийде з Іваном, — додав він, і в його голосі проковзнуло щось схоже на роздратування, яке він миттєво приховав.

За кілька хвилин до них наблизилася пара. Соня, як завжди, виглядала бездоганно — її краса була яскравою, але спокійною, як глибока вода. Вона була поруч із Миколою вже чотири роки, стабільна присутність, яку він ніколи не ставив під сумнів. Поруч із нею йшов Іван — людина-контраст. Якщо Микола був льодом, то Іван — теплим вечірнім світлом. Він усміхався всім навколо, і в його рухах відчувалася щира тактильність, якої так бракувало Бейбі в її стосунках.

— Привіт, компаніє! — Іван весело ляснув Миколу по плечу і відразу повернувся до Бейби. — О, ти сьогодні сяєш. Як справи? Микола тебе ще не заморозив своїм мовчанням?

Микола відповів не відразу. Він повільно перевів погляд на Івана, і в його очах на мить спалахнуло щось гостре.

— Іване, ти як завжди надто багато говориш, — відрізав Микола. — Сідайте вже.

Соня сіла навпроти, кинувши на Бейбу короткий, сповнений розуміння погляд. Вона знала цей тон Миколи. Вона бачила, як він маркує свою територію.

— Ми якраз згадували Вишатицьку по дорозі сюди, — почала Соня, намагаючись розрядити атмосферу. — Пам’ятаєш, Миколо, як вона на цій самій терасі намагалася довести охоронцю, що вона — загублена принцеса якогось князівства?

Микола ледь помітно всміхнувся кутиком губ.

— Вишатицька була штормом, — коротко кинув він. — Але шторми швидко вщухають.

Бейба відчула, як у грудях щось стиснулося. Це ім’я — Вишатицька — виникало в їхніх розмовах як привид, як код, який вона не могла розгадати. Для Соні та Івана це було частиною їхнього спільного «золотого віку», яскравою історією. Для Миколи це, здавалося, було чимось іншим — трофеєм, який він колись приборкав.

— Вона була неймовірною, — додав Іван, і його голос раптом став серйознішим. — Шкода, що все так закінчилося. Миколо, ти ж знаєш, вона тоді просто хотіла, щоб ти її почув.

Микола різко поставив склянку на стіл. Звук був негучним, але розмова миттєво обірвалася.

— Ми тут не для того, щоб ворушити минуле, — сказав він, дивлячись прямо на Івана. Потім він повернувся до Бейби і провів пальцем по її щоці. — Правда, люба? Навіщо нам чужі історії, коли в нас є своя?

Бейба кивнула, хоча всередині в неї наростало тривожне відчуття. Микола контролював не лише її простір, а й саму пам’ять цієї компанії.

***

Минуло кілька тижнів. Ейфорія «медового місяця» почала змінюватися дивним відчуттям ізоляції. Микола завжди знав, де вона. Його повідомлення «Ти де?» або «Чому не брала слухавку 10 хвилин?» спочатку сприймалися як турбота, але тепер вони нагадували невидимі нитки, що стягувалися навколо її шиї.

Одного вечора, коли Микола був «зайнятий справами», Іван запросив Бейбу на каву. Вона погодилася, відчуваючи гостру потребу просто поговорити з кимось, хто не буде оцінювати кожне її слово.

Вони сиділи в невеликій квартирі Івана. Тут панував творчий безлад, який так контрастував із хірургічною стерильністю квартири Миколи.

— Тобі тут не затісно? — запитав Іван, помітивши, як Бейба розглядає полиці з книгами.

— Ні, тут затишно, — щиро відповіла вона.

Її погляд зупинився на старій фотографії в рамці, що стояла на полиці трохи осторонь. На ній була красива дівчина з сумними очима. Вона обіймала Івана, але дивилася кудись повз камеру.

— Це Христина? — тихо запитала Бейба.

Іван зітхнув, його обличчя вмить постаріло.

— Так. Це Христина. Моя найбільша помилка і мій найбільший біль.

— Ви розійшлися через когось? — Бейба відчула, як серце забилося швидше.

Іван підійшов до вікна, дивлячись на вогні міста.

— Ми не просто розійшлися. Вона пішла від мене, хоча фізично залишалася поруч. Вона почала «холонути» до мене, Бейбо. Знаєш, як це, коли людина поруч, але її тепло належить іншому? Вона віддавала всю свою ніжність, всю свою вразливість Миколі.

Бейба затамувала подих.

— Миколі? Але він же твій друг…

— Він мій друг, — гірко підтвердив Іван. — І він знав. Він дозволяв їй приходити до себе в квартиру. Він не любив її, Бейбо. Він просто дозволяв їй «заряджати» себе її теплом. Христина була одержима ним. Вона розчинялася в ньому, а він приймав це як належне, залишаючись крижаним. Він нічого не давав натомість, крім своєї присутності. І це вбивало її. Вона вигорала поруч із ним, а він просто спостерігав.

Іван повернувся до неї, і в його очах Бейба побачила щирий страх.

— Я бачу той самий вогник у твоїх очах, Бейбо. Ти зараз робиш те саме. Ти намагаєшся відігріти людину, яка зробила свій холод своєю головною зброєю.

Бейба відчула, як по спині пробіг мороз. Слова Івана склалися в картинку, яку вона так довго боялася побачити. Квартира Миколи — це не затишне гніздечко, це місце, де він збирає данину з чужих почуттів.

Раптом екран її телефону засвітився. Повідомлення від Миколи.

«Я бачив машину Івана біля його будинку. Ти в нього? Чому ти не сказала, що збираєшся до нього? Я думав, ми довіряємо одне одному».

Вона відчула нудоту. Він стежив. Він завжди стежив.

***

Коли вона повернулася до Миколи, він чекав на неї у вітальні. Світло було вимкнене, лише відблиски вуличних ліхтарів грали на його обличчі.

— Як пройшов вечір? — запитав він, не встаючи з крісла.

— Ми просто розмовляли, Миколо. Чому ти такий напружений?

Він підвівся і повільно підійшов до неї. Його присутність заповнила всю кімнату, стаючи задушливою.

— Я не напружений. Я просто розчарований. Ти витрачаєш час на людину, яка не може дати тобі нічого, крім своїх невдач. Навіщо тобі Іван? Я ж поруч. Я даю тобі все.

— Все? — Бейба відчула, як у ній закипає не притаманна їй раніше злість. — Ти даєш мені стіни, Миколо. Ти даєш мені контроль. Ти навіть не розмовляєш зі мною про те, що важливо. Ти просто дозволяєш мені бути поруч, поки я тобі зручна.

Микола зупинився за крок від неї. Його очі були темними, майже чорними.

— Ти знову наслухалася казок про Христину? — процідив він. — Чи, можливо, про Вишатицьку? Вони були слабкими, Бейбо. Вони не вміли цінувати те, що мали. Ти хочеш бути як вони? Хочеш закінчити так само — викинутою на узбіччя, бо не змогла втримати власні емоції?

— Ти їх не любив, — прошепотіла Бейба. — Ти просто користувався ними. Як і мною зараз.

Микола раптом усміхнувся — це була холодна, хижа усмішка.

— Любов — це слово для таких, як Іван. Для тих, хто готовий благати про увагу. Я не благаю. Я володію. І якщо ти цього не розумієш, то, можливо, ти справді не та, за кого я тебе приймав.

Він розвернувся і пішов до спальні, кинувши на ходу:

— Не забудь вимкнути світло. І не забудь, хто привів тебе в це коло. Без мене ти — ніхто.

Бейба залишилася стояти посеред темної вітальні. Вона дивилася на ідеально розставлені книги на полицях, на бездоганно чисті поверхні. Це була золота клітка. І вона щойно почула, як зачинився замок.

***

Фінальний акт розігрався через тиждень на спільній вечірці. Там були всі: Соня, Іван, Микола і ще десяток знайомих. Микола весь вечір поводився як ідеальний партнер — він обіймав Бейбу, підносив їй напої, жартував. Але вона бачила фасад. Вона бачила, як він стискав її руку щоразу, коли вона намагалася відійти до Івана чи Соні.

У якийсь момент Іван підійшов до них із келихом вина.

— Миколо, ми тут згадали одну історію про твою квартиру… — почав він, але Микола перервав його, підвищивши голос так, щоб почули всі навколо.

— Іване, ти б краще згадав, як ти втратив Христину через свою тактильність, яка більше схожа на нав’язливість. Може, тому Бейба так часто до тебе заходить? Жаліє тебе?

Настала мертва тиша. Соня зблідла, Іван завмер, міцно стиснувши келих. Це був удар нижче пояса, публічне приниження, загорнуте в обгортку «дружнього жарту».

— Ти переходиш межу, — тихо сказала Бейба, дивлячись Миколі прямо в очі.

— Я? — він здивовано підняв брови. — Я просто захищаю нашу честь, люба. Я ж люблю тебе. А ти дозволяєш цьому невдасі пудрити тобі мізки.

Бейба зрозуміла: він робить це навмисно. Він руйнує її зв’язки з друзями, принижує її єдину підтримку, щоб вона відчула себе винною і залишилася тільки з ним. Це був класичний сценарій, про який попереджав Іван.

— Ти не любиш мене, — сказала вона достатньо голосно, щоб це почув кожен у кімнаті. — Ти любиш почуття влади, яке я тобі даю. Ти любиш те, як я намагаюся заповнити твою порожнечу своїм теплом. Але знаєш що, Миколо? Ти — чорна діра. Скільки б тепла тобі не давали Христина, Вишатицька чи я — тобі завжди буде мало. Бо ти всередині мертвий.

Микола не закричав. Він не кинувся на неї. Він просто став крижаним.

— Іди, — коротко кинув він. — Прямо зараз. І не повертайся. Подивимося, наскільки вистачить твого «тепла» без мого порядку.

Бейба подивилася на Соню — та ледь помітно кивнула, в її очах була підтримка і сум. Вона подивилася на Івана — він зробив крок до неї, готовий захистити.

— Я піду, — сказала Бейба. — Але не тому, що ти так сказав. А тому, що мені більше не холодно поруч із тобою. Мені просто ніяк.

Вона розвернулася і вийшла з приміщення, не озираючись.

Микола залишився стояти в центрі кола. Він повільно підняв свій келих, оглянув присутніх і холодно всміхнувся.

— Ну що ж, — промовив він. — Хто наступний хоче розповісти історію про Вишатицьку?

Але ніхто не відповів. Соня відвернулася, Іван пішов слідом за Бейбою. Микола залишився у своєму ідеальному порядку, у своїй бездоганній тиші. Він виграв битву за контроль, але вперше за довгий час зрозумів, що його квартира, його «місце сили», тепер назавжди залишиться порожньою. Бо соти пам’яті були заповнені лише льодом, який ніхто більше не хотів відігрівати.