Микола Та Любов до бейби

Вечір у «Скелівці» завжди мав особливий присмак — суміш дорогого тютюну, хвойного повітря та ледь вловимого відчуття, що ти перебуваєш під мікроскопом. Бейба сиділа на терасі, загорнувшись у м’який плед, і спостерігала за тим, як Микола розливає вино. Його рухи були вивіреними, майже хірургічними. Жодна крапля не впала повз келих. У цьому був весь він: ідеальний порядок, спокій, що межував із нерухомістю скель навколо.

— Ти сьогодні занадто мовчазна, — промовив він, не піднімаючи очей. Це не було запитання. Це була констатація факту, яка змусила її спину мимоволі випрямитися.

— Просто насолоджуюся краєвидом, — усміхнулася Бейба, намагаючись відігнати дивне відчуття тривоги, що оселилося в грудях ще зранку. — Тут так спокійно.

Микола нарешті подивився на неї. Його очі, зазвичай теплі й уважні, зараз здавалися двома шматочками відшліфованого льоду.

— Спокій — це добре. Але мені здалося, що ти досі думаєш про ту розмову з Іваном.

Бейба завмерла з келихом у руках. Вона справді вчора довго розмовляла з Іваном, поки Микола відлучався у справах. Іван розповідав смішні історії про їхнє студентство, про походи в гори, і Бейба вперше за довгий час щиро сміялася. Іван був іншим — тактильним, емоційним, він розмахував руками й не боявся здатися кумедним.

— Іван просто розповідав про ваші пригоди, — відповіла вона, намагаючись тримати голос рівним. — Він дуже цікавий співрозмовник.

Микола поставив пляшку на стіл. Звук скла об дерево здався Бейбі гучнішим за постріл.

— Цікавий? — Микола ледь помітно підняв брову. — Можливо. Якщо тобі подобається слухати нескінченний потік хаотичних думок людини, яка не може навести лад у власному житті. Я просто хвилююся, Бейбо. Він може бути... виснажливим. Ти впевнена, що він не використовує тебе як «вільні вуха» для своїх скарг?

— Він не скаржився, Колю. Ми просто спілкувалися.

Микола підійшов до неї ззаду і поклав руки на плечі. Його пальці були холодними, попри тепле вечірнє повітря. Він нахилився до її вуха, і вона відчула запах його парфумів — терпкий, владний.

— Я просто хочу, щоб ти витрачала свій час на щось вартісне. На нас, наприклад. Навіщо тобі цей шум, коли в нас є така тиша?

Він не кричав. Він ніколи не кричав. Але Бейба відчула, як стіни тераси ніби зсунулися ближче.

***

Наступного тижня вони вечеряли в компанії Соні та Івана. Це було те саме «мирне коло», про яке Микола завжди говорив із такою гордістю. Соня, витончена й стримана, здавалася невід’ємною частиною інтер’єру, емоційною стабільністю, яка завжди була поруч із Миколою протягом останніх чотирьох років. Бейба досі не могла зрозуміти їхню динаміку: вони не були коханцями, але Соня знала про Миколу те, чого Бейба навіть не наважувалася питати.

Коли принесли основну страву, Бейба почала розповідати про свою нову ідею для арт-проєкту. Вона була захоплена, її очі блищали.

— ...і я подумала, що якщо використати гру світла на металі, це створить ефект...

— До речі, про метал, — перебив її Микола, звертаючись до Івана, ніби Бейба щойно не вимовила жодного слова. — Ти забрав ті креслення, про які ми домовлялися? Соня казала, що вони вже готові.

Бейба осіклася на пів слові. Вона відчула, як гаряча хвиля сорому підступила до обличчя. Іван помітив це. Він кинув швидкий погляд на Бейбу, а потім на Миколу.

— Колю, дай дівчині договорити, — м’яко сказав Іван, усміхаючись Бейбі. — Це звучить круто. Яка гра світла?

Микола повільно повернув голову до друга. Його обличчя залишалося непроникним, але Бейба відчула, як атмосфера за столом миттєво змінилася. Соня раптом почала дуже ретельно вивчати свій келих.

— Іване, ти завжди був занадто сентиментальним до мистецтва, — сухо кинув Микола. — Бейба ще встигне розповісти нам про свої плани. Зараз є важливіші питання.

Весь залишок вечора Микола ігнорував Бейбу. Він розмовляв із Сонею про спільних знайомих, жартував з Іваном, але коли Бейба намагалася вставити хоча б слово, він або переводив тему, або дивився крізь неї, ніби вона була скляною.

Коли вони повернулися додому, Микола не сказав ні слова. Він просто пішов у душ, залишивши її в темній вітальні. Бейба відчувала себе винною, хоча не розуміла, у чому саме. Вона підійшла до його робочого столу, на якому завжди панував стерильний порядок. Її погляд упав на стару книгу в шкіряній палітурці, що лежала окремо від інших. Вона простягнула руку, щоб торкнутися її, але в цей момент двері ванної відчинилися.

— Не чіпай її, — голос Миколи був тихим, але в ньому бриніла така сталь, що Бейба відсмикнула руку, наче обпеклася.

— Вибач, я просто...

— Це не твоя річ, Бейбо. У кожного мають бути свої межі. Ти ж поважаєш мої межі, правда?

Він підійшов ближче, витираючи волосся рушником. У світлі настільної лампи його постать здавалася величезною.

— Ти сьогодні поводилася дивно в ресторані, — сказав він, дивлячись прямо на неї. — Занадто багато уваги до Івана. Ти ж знаєш, як він легко захоплюється людьми. Ти провокуєш його, сама того не розуміючи.

— Я просто розмовляла з твоїм другом! — не витримала Бейба.

— Ти кричиш, — констатував Микола, і його голос став ще тихішим. — Навіщо ці емоції? Я просто ділюся своїми спостереженнями, бо дбаю про твою репутацію в нашому колі. Іван — невдаха, який чіпляється за будь-який прояв жіночої уваги. Мені було неприємно бачити, як ти опускаєшся до його рівня.

Бейба відчула, як у неї перехопило дихання. Газлайтинг був настільки тонким, що вона на мить справді повірила: можливо, вона справді була занадто відвертою? Можливо, вона справді образила Миколу своєю поведінкою?

***

Через кілька днів Микола оголосив, що буде зайнятий на об’єкті допізна. Бейба, відчуваючи задуху в їхній ідеальній квартирі, прийняла запрошення Івана зайти на каву.

Квартира Івана була повною протилежністю помешканню Миколи. Тут панував творчий безлад: розкидані ескізи, старі платівки, запах міцної кави та фарби.

— Вибач за гармидер, — засміявся Іван, звільняючи для неї крісло. — Я не Микола, у мене речі мають власне життя.

Бейба сіла, і її погляд одразу зупинився на полиці з фотографіями. Серед знімків із походів було одне особливе: красива дівчина з сумними очима, яка обіймала Івана, але дивилася кудись повз камеру.

— Це Христина? — тихо запитала Бейба. Вона вже чула це ім’я в розмовах Соні та Івана, але завжди побіжно.

Іван на мить замовк, розливаючи каву. Його плечі напружилися.

— Так. Це Христина.

— Ви довго були разом?

— Два роки, — Іван сів навпроти, простягаючи їй горнятко. — Вона була неймовірною. Знаєш, вона була як стихія. Але поруч із Миколою вона ставала іншою.

Бейба напружилася.

— Що ти маєш на увазі?

Іван зітхнув, дивлячись у своє горнятко.

— Вона була зі мною, Бейбо. Але вона... вона тонула в Миколі. Він ніколи не кликав її, не просив приходити. Він просто дозволяв їй бути поруч. Вона йшла до нього в квартиру, коли їй було боляче, коли їй було сумно. Вона віддавала йому все своє тепло, всю турботу, а він... він просто приймав це як належне. Він не давав їй нічого взамін. А я стояв осторонь і бачив, як вона вигорає. Від мене вона ставала холодною, бо все її полум’я йшло на те, щоб зігріти його крижаний спокій.

Бейба відчула, як по спині пробіг холодок.

— Микола сказав, що вони були просто друзями.

— Микола завжди так каже, — гірко всміхнувся Іван. — Він володіє людьми, не торкаючись їх. Він створює такий вакуум навколо себе, що ти починаєш думати, ніби дихати можна тільки через нього. Христина не витримала. Вона просто... зникла з нашого життя. Зламалася.

У цей момент телефон Бейби, що лежав на столі, завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від Миколи:

«Я звільнився раніше. Ти вдома? Заїхав за твоїми улюбленими квітами. Не хотілося б вечеряти на самоті».

Бейба відчула не радість, а липкий страх. Це було «любовне бомбардування» — він знову ставав ідеальним саме тоді, коли вона починала щось підозрювати.

— Мені треба йти, — сказала вона, підхоплюючи сумку.

— Бейбо, будь обережна, — Іван поклав руку на її зап’ястя. Його дотик був теплим і щирим. — Він не змінюється. Він просто змінює об’єкти.

***

Вдома на неї чекав Микола. У вітальні справді стояли величезні білі лілії, аромат яких був настільки солодким, що аж нудило. Микола сидів у кріслі, гортаючи щось у телефоні.

— О, ти повернулася, — він підвівся і підійшов до неї. — Де ти була? Я хвилювався. Телефонував тобі двічі, але ти не брала слухавку.

— Я була в Івана, — чесно відповіла вона, хоча серце калатало в горлі.

Обличчя Миколи на мить здригнулося. Це була лише секунда, але Бейба побачила там щось темне і первісне.

— В Івана? — він перепитав це так, ніби вона сказала, що була в притоні. — Цікаво. І про що ж ви говорили? Знову про «мистецтво»?

— Ми говорили про Христину.

У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника на кухні. Микола повільно поклав свій телефон на стіл екраном догори. У цей момент на нього прийшло повідомлення. Бейба мимоволі глянула.

«Сонічка 💋: Ти вже вдома? Все добре?»

Микола помітив її погляд. Він не поспішав прибирати телефон. Натомість він зробив крок до неї, скорочуючи дистанцію до мінімуму.

— Ти що, в моєму телефоні рилася? — запитав він тихим, розчарованим голосом. — Я думав, ми довіряємо одне одному. Я думав, ти вища за ці дешеві ревнощі.

— Я не рилася, повідомлення просто висвітилося! Хто така Соня для тебе насправді, Колю? І чому Іван каже такі речі про твоє минуле?

Микола зітхнув і прикрив очі, ніби розмовляв із нерозумною дитиною.

— Іван просто невдаха, який намагається зруйнувати моє щастя, бо не зміг втримати своє. Він маніпулює тобою, Бейбо. Використовує твою чуйність, щоб помститися мені. А Соня... Соня — це людина, яка була зі мною, коли всі інші пішли. Вона просто турбується. Тобі не здається, що твій допит зараз — це прояв неповаги до всього, що я для нас роблю?

Він знову обійняв її. Цього разу його обійми здалися їй лещатами.

— Я люблю тебе, дурненька, — прошепотів він у її волосся. — Але ти сама провокуєш ці конфлікти. Ти вигадуєш проблеми там, де їх немає. Навіщо тобі ці тіні минулого, коли в тебе є я?

Бейба притулилася до нього, але її очі залишалися розплющеними. Вона дивилася на білі лілії, які в напівтемряві кімнати здавалися схожими на похоронні квіти. Вона відчувала, як навколо неї закривається золота клітка, прути якої були зроблені з його «турботи», «спокою» та нескінченної, крижаної тиші.

Вона вперше зрозуміла, що книга на столі, яку їй заборонили чіпати, і Христина, і повідомлення від Соні — це не просто випадковості. Це були фрагменти одного великого пазла. Микола не любив її. Він просто розставляв її на своїй полиці, поруч з іншими трофеями, стежачи за тим, щоб вона завжди залишалася на своєму місці.

— Я просто хочу, щоб усе було як раніше, — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

— Так і буде, — пообіцяв він, цілуючи її в маківку. Його голос був ніжним, але в ньому вже чулося торжество переможця. — Якщо ти перестанеш слухати людей, які не бажають нам добра.

Бейба мовчала. Вона знала, що це початок кінця. Але вона ще не знала, чи вистачить їй сил вийти з цієї ідеальної квартири, де кожен предмет стояв на своєму місці, а вона сама поступово перетворювалася на ще один неживий об'єкт у його колекції.