Від вигорів до каханців

Хоукінс завжди здавався Майку Вілеру місцем, де нічого не змінюється, але водночас усе постійно руйнується. Проте найгірша руйнація відбувалася не в «Догори дриґом», а всередині нього самого.

Майк пам’ятав той день у початковій школі, коли він вперше побачив Вілла Байєрса на дитячому майданчику. Малий, худий, із вічно наляканими очима. Тоді Майк підійшов до нього лише тому, що йому стало шкода цього самотнього хлопчика на гойдалці. Протягом років Вілл був для нього «тим самим другом», якого треба захищати, про якого треба дбати, але який завжди залишався десь на периферії справжніх, дорослих почуттів.

Щиро кажучи, був період, коли Майк відчував роздратування. Після повернення Вілла з «Догори дриґом», після всіх цих ігор у «Підземелля і дракони», які Вілл так відчайдушно намагався зберегти, Майк відчував лише глуху стіну. Він хотів рости, хотів бути з Одинадцять, хотів бути дорослим. А Вілл... Вілл ніби застряг у часі.

— Ти руйнуєш нашу компанію! — крикнув колись Майк під дощем, і ці слова досі відлунювали в його голові щоразу, коли він дивився на Вілла тепер.

Але тепер усе змінилося. І це «тепер» почалося непомітно, як зміна пір року.

Це сталося в Каліфорнії, а потім закріпилося в кузові фургона для піци, коли Вілл показував йому той клятий малюнок. Майк дивився на папір, чув слова про «серце команди», про те, як він потрібен Ел, і відчував, як у грудях щось болісно стискається. Бо він бачив не Ел. Він бачив Вілла, який плакав, відвернувшись до вікна, намагаючись приховати свої здригання.

Саме тоді Майк зрозумів: Вілл не просто «виріс». Вілл став людиною, яка бачила Майка краще, ніж він сам себе.

Зараз, сидячи у напівпорожньому підвалі будинку Вілерів, Майк спостерігав, як Вілл малює. Світло настільної лампи падало на його профіль, підкреслюючи гострі вилиці та зосереджений погляд.

— Ти занадто довго мовчиш, Майку, — промовив Вілл, не відриваючись від полотна. — Це лякає. Зазвичай ти або скаржишся на Лукаса, або будуєш плани з порятунку світу.

Майк здригнувся, виходячи з трансу.

— Я просто... думаю.

— Про що? — Вілл нарешті відклав пензель і повернувся до нього. Його очі були теплими, але в них завжди ховалася крапля того давнього суму, який Майк раніше не хотів помічати.

— Про те, яким я був ідіотом, — чесно відповів Майк.

Вілл тихо засміявся, і цей звук пройшовся по нервах Майка, як смичок по струнах.

— Тобі знадобилося вісімнадцять років, щоб це визнати?

— Я серйозно, Вілле. Я згадую, як ставився до тебе раніше. Як ігнорував тебе, коли з’явилася Ел. Як злився, що ти хочеш грати в ігри. Я був... я був справжнім покидьком.

Вілл зітхнув і підсів ближче, на край старого дивана. Від нього пахло фарбою, хвойним лісом і чимось таким рідним, що Майку захотілося просто заплющити очі й вдихати цей запах вічно.

— Майку, це було давно. Ми були дітьми. Світ руйнувався навколо нас.

— Це не виправдання, — Майк підвів погляд. Тепер він дивився прямо в очі Вілла, і в грудях знову спалахнуло те почуття, яке він так довго намагався назвати «просто дружбою». — Я не помічав найважливішого. Я не помічав тебе. Тобі було боляче, а я просто відвертався.

Вілл мовчав. Його пальці, заплямовані синьою фарбою, нервово смикали край сорочки.

— Чому ти кажеш це зараз? — нарешті запитав він ледь чутно.

Майк відчув, як серце калатає об ребра. Він знав, що якщо скаже це, вороття не буде. Але мовчати було вже фізично неможливо.

— Бо я більше не можу дивитися на тебе так, як раніше. Раніше ти був частиною мого життя, яку я сприймав як належне. Ти був як повітря — я не помічав його, поки не почав задихатися. А тепер...

Він замовк, підбираючи слова.

— А тепер? — прошепотів Вілл, подаючись вперед.

— А тепер ти — все, про що я думаю, — випалив Майк. — Я прокидаюся і думаю, чи ти вже встав. Я йду до школи і шукаю твій затилок у натовпі. Коли я бачу щось гарне, я хочу показати це тобі. Коли мені страшно, я хочу чути твій голос. Це не просто дружба, Вілле. Це... це щось набагато сильніше. І воно мене лякає до смерті.

У підвалі запала тиша. Було чути лише гудіння старої лампи та далекий гуркіт грому на вулиці. Вілл дивився на Майка так, ніби бачив привида. Його губи злегка тремтіли.

— Ти... ти не маєш цього говорити, якщо це просто жарт, — голос Вілла надломився. — Майку, я не витримаю, якщо ти зараз просто знущаєшся.

Майк миттєво скоротив відстань між ними. Він схопив руки Вілла у свої — холодні, тонкі пальці, які так впевнено тримали пензель, але зараз так сильно тремтіли.

— Це не жарт, Вілле. Клянуся всіма богами «Підземелля і драконів». Клянуся всім, що у нас є. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе так сильно, що це болить. І мені так шкода, що мені знадобилося стільки часу, щоб це зрозуміти.

Вілл видав звук, схожий на схлип і сміх одночасно. Він заплющив очі, і сльоза скотилася по його щоці, залишаючи чисту доріжку на шкірі, припалій пилом фарби.

— Ти такий дурень, Майку Вілер, — прошепотів він.

— Знаю, — Майк усміхнувся крізь власні сльози, які раптом застелили зір. — Найбільший дурень у Хоукінсі.

— Я чекав цього так довго, — Вілл нарешті розплющив очі, і в них Майк побачив не сум, а справжнє, яскраве світло. — Я думав, що назавжди залишуся для тебе просто «другом, якого треба врятувати». Я малював тебе, я писав тобі листи, які ніколи не надсилав... Майку, я кохаю тебе з того самого дня на гойдалці.

Майк відчув, як величезний тягар, який він ніс роками, нарешті зник. Він не втримався і притягнув Вілла до себе, обіймаючи так міцно, ніби боявся, що той знову зникне в іншому вимірі. Вілл вчепився в його сорочку, ховаючи обличчя на плечі Майка.

— Вибач мені, — прошепотів Майк йому у волосся.

— За що?

— За те, що не любив тебе раніше. За те, що був сліпим.

Вілл трохи відсторонився, але не випустив Майка з обіймів. Він підняв руку і обережно торкнувся щоки Майка, залишаючи на ній мазок синьої фарби.

— Ти любив мене, Майку. Просто по-своєму. Але зараз... зараз це набагато краще.

Майк подивився на губи Вілла, потім знову в його очі, запитуючи дозволу. Вілл ледь помітно кивнув.

Перший поцілунок був несміливим, майже невагомим. Він смакував підлітковою незграбністю, солоними сльозами та нескінченним полегшенням. Це було так, ніби пазл, який Майк збирав усе життя, нарешті склався в ідеальну картину.

Коли вони відсторонилися, Майк відчув, що світ навколо змінився. Кольори в підвалі стали яскравішими, тіні — менш загрозливими.

— То що тепер? — запитав Вілл, усміхаючись тією особливою посмішкою, яку він беріг лише для Майка.

Майк переплів свої пальці з пальцями Вілла, не звертаючи уваги на плями фарби.

— Тепер ми дограємо ту партію, яку почали десять років тому. Але цього разу, Вілле, ми в одній команді. І я нікуди не піду.

Вілл поклав голову на плече Майка, і вони сиділи так довгий час, слухаючи дощ, що барабанив по вікнах підвалу. Майк знав, що попереду ще багато труднощів — Хоукінс все ще був небезпечним, майбутнє було туманним, а доросле життя лякало. Але дивлячись на Вілла, він вперше за довгий час відчув себе по-справжньому вдома.

Він більше не був тим хлопчиком, який хотів лише пригод і слави. Він був Майком Вілером, і він нарешті знайшов своє серце. І це серце завжди належало хлопчику з гойдалок, хлопчику, який малював шторми, але сам був найтихішою і найпрекраснішою гаванню у світі.

— Гей, Вілле? — покликав Майк.

— Так?

— Твій малюнок... той, з драконом.

— Що з ним?

— Ти був правий. Ти — серце. Але без тебе я б навіть не знав, що воно у мене є.

Вілл міцніше стиснув його руку, і в цій тиші підвалу Майк нарешті зрозумів: він не просто закохався. Він знайшов те, що робило його життя вартим кожного виклику, кожної битви.

Він знайшов Вілла. І цього разу він його нізащо не відпустить.