Супер герої

Моя мама — найкрасивіша жінка у світі, і це навіть не обговорюється. Якщо ви спробуєте заперечити, вам доведеться мати справу зі мною, а в мене, між іншим, уже жовтий пояс із карате і непохитна дитяча впертість. У мами очі кольору стиглого лісового горіха, у яких завжди ховаються крихітні золотисті іскорки, і копиця м’якого каштанового волосся, яке ніколи не хоче вкладатися в нудні зачіски. Вона носить яскраво-червоний тренч, пахне суничним милом і ваніллю, а коли сміється, то заплющує очі й дзвенить так голосно і щиро, що перехожі на вулиці мимоволі починають усміхатися у відповідь.

А ще вона смішна. Не в тому сенсі, що над нею сміються, ні. Вона вміє перетворити на комедію будь-яку біду. Коли я розбив коліно, вона заявила, що мій асфальт просто образився на мої кросівки, і показала, як рухається ображений тротуар, через що я реготав так, що забув заплакати. Вона вигадує чудернацькі пісеньки, готує млинці у формі летючих тарілок і пародіює продавчинь із сусіднього гастроному так тонко, що тато часом захлинається чаєм.

Але головне — вона смілива. І вона — тільки моя мама.

Той суботній ранок починався просто бездоганно. Ми щойно вийшли з кондитерської на розі Хрещатика, тримаючи в руках по величезній вафельній трубочці з фісташковим пломбіром. Сонце заливало бруківку теплим золотом, вітер куйовдив прапори на ліхтарях, а мама якраз намагалася переконати мене, що морозиво зранку — це стратегічний запас вітаміну «Р», тобто радості, без якого людський організм стає сірим і буркотливим, як старий індик.

— Ти розумієш, Дениско, якщо дорослий не з’їсть порцію солодощів до полудня, у нього на лобі з’являється зморшка нудьги, — повчала вона, артистично відкушуючи хрусткий вершечок ріжка. — А це смертельно небезпечно для навколишнього середовища.

Я розсміявся, ледь не впустивши свій ріжок, і хотів відповісти, що вона це щойно вигадала, аби виправдати свій третій десерт за тиждень. Але сказати нічого не встиг.

Повітря раптом здригнулося від оглушливого, скреготливого реву моторів.

З-за рогу на пішохідну зону вилетіли три важких чорних позашляховики з тонованим броньованим склом. Вони рознесли в тріски декоративні дерев’яні клумби з петуніями, з вереском гальм розвернулися поперек вулиці й буквально заблокували вхід до Центральної муніципальної галереї, де сьогодні якраз відкрилася виставка безцінних старовинних коштовностей.

Люди навколо завмерли. Запала та сама мертва, крижана тиша, яка буває перед грозою.

І тут двері машин розчахнулися.

З них висипалися озброєні до зубів велетні в темно-сірій тактичній формі, обвішані гранатами, автоматичними гвинтівками й дивними приладами, що пульсували загрозливим синім світлом. Їхні обличчя ховалися під важкими масками із зображенням сталевих черепів. Їх було щонайменше два десятки. Останнім із центрального джипа неспішно вибрався їхній ватажок — двометрова гора м’язів у бронежилеті, з механічним протезом замість правої руки, у пальцях якого із сухим тріскотом спалахували електричні розряди.

— Усім лежати мордами в асфальт! — гаркнув ватажок, і його голос пролунав через підсилювач маски, мов удар грому по залізному даху. — Хто поворухнеться — стане попелом! Місто тепер під нашим контролем!

Бандити миттєво відкрили стрілянину в повітря. Дробовий свист куль розірвав ранкову тишу, посипалося скло з вітрин модних бутиків, люди закричали. Жінки падали навколішки, затуляючи собою дитячі візочки, сивий дідусь у солом’яному капелюсі закляк посеред тротуару, впустивши газету, а молода дівчина біля кав’ярні забилася під столик, трясучись від безпорадного жаху.

Один із злодіїв — той, що тримав важкий автомат із підствольним гранатометом — ступив до наляканої натовпом родини з маленькою дівчинкою.

— Я сказав, швидко кинули телефони й гаманці в мішок! — загарчав він, направляючи дуло прямо на батька родини. — Живо, якщо не хочете, щоб ваша донечка стала сиротою!

Я інстинктивно вхопився за поли маминого пальта. Серце в грудях калатало, мов ошалілий птах у клітці. Мені було страшно. Справді страшно.

Але коли я підвів очі на маму, мій страх ніби натрапив на невидиму стіну.

Вона не тремтіла. Її красиве обличчя не спотворилося панікою. Навпаки, її брови злегка піднялися в іронічному подиві, а губи скривилися в такій усмішці, яку я знав занадто добре: так мама дивилася на кота, коли той намагався поцупити сосиску просто зі сковорідки на її очах.

Вона спокійно простягнула мені своє недоїдене морозиво.

— Потримай, Денисику, — шепнула вона своїм звичайним лагідним голосом. — Тільки не їж моє, я потім дожую.

— Мамо?.. — писнув я, відчуваючи, як холод ріжка холодить мої пальці.

— Тобі не здається, сонечко, що ці панове в камуфляжі геть не мають манер? — вона сумно похитала головою, скидаючи з плечей свій улюблений червоний тренч і акуратно вішаючи його на спинку вуличного стільця. — Хто ж трощить петунії у суботу вранці? Мерія ж так старалася.

— Жінко, лягай на землю, якщо життя дороге! — загорлав бандит, що стояв найближче до нас, і звів зброю.

Мама поправила волосся.

— Хвилинку, шановний, — голосно промовила вона, роблячи крок уперед на своїх підборах, які цокнули по асфальту, мов постріл снайперської гвинтівки. — По-перше, ви наступили на мій улюблений люк із зображенням київського каштана. А по-друге... кричати на жінок — це жахливо немодно. Ваш стиліст вам цього не казав?

Бандит остовпів. Кілька секунд він просто витріщався на тендітну красуню у шовковій блузці й джинсах, яка замість того, щоб ридати від жаху, читала йому лекцію про моду. А потім його очі під маскою налилися люттю.

— Ти з глузду з’їхала, дурепо?! — рикнув він і смикнув спусковий гачок.

Черга куль розірвала повітря.

Я заплющив очі й ледь не закричав. Але крику болю не було.

Коли я розплющив очі, мама вже не стояла на місці. Вона рухалася так швидко, що людське око ледве могло вловити її силует. Вона розмилася в повітрі золотисто-червоним спалахом. Кулі зі скреготом зрекошетили від її розкритої маленької сумочки — звичайної замшевої сумочки, яка зараз чомусь дзвеніла, як титановий щит!

У наступну частку секунди мама опинилася прямо перед бандитом.

— Поганий хлопчик, — промуркотіла вона.

Вона легко, немов граючись, ляснула його по шолому долонею. Але звук удару нагадав падіння важкого сейфа з десятого поверху. Велетень у броні відлетів на п’ять метрів назад, зніс сміттєвий бак і впечатався в стіну банку, сповзши на асфальт непритомною купою заліза.

На вулиці запала тиша ще глибша, ніж до цього. Навіть вітер, здавалося, перестав шелестіти в кронах дерев.

Ватажок банди повільно повернув голову, його механічний протез заіскрив сильніше.

— Що це за фокусниця? — прохрипів він. — Розмажте її! Усі разом!

І вони кинулися.

Двадцять озброєних головорізів посунули на одну жінку. Хтось стріляв, хтось замахувався важкими прикладами, двоє вихопили шокові палиці, що гули від високої напруги.

Я міцно стиснув у руках два ріжки морозива. Мені хотілося кинутися вперед, захистити її, але я знав: коли моя мама в такому настрої, зупинити її не зміг би навіть метеорит.

— Обережно, хлопчики! — весело гукнула вона, елегантно підстрибуючи вгору.

Вона злетіла на добрі чотири метри, зробила в повітрі бездоганне сальто й приземлилася прямо на плечі двом нападникам. Легкий рух її витончених щиколоток — і голови бандитів стукнулися одна об одну з дзвінким металевим «донннг!». Вони повалилися на бруківку, як підкошені.

Один зі злодіїв спробував схопити літнього дідуся, щоб використати його як живий щит.

— Не смій чіпати пенсіонерів! — вигукнула мама.

Вона миттєво вихопила з кишені джинсів свій тюбик зволожувального блиску для губ і щигликом пальця запустила його вперед. Маленький пластиковий тюбик просвистів через усю площу, як снаряд, влучив бандиту точно в лоба між прорізами маски і збив того з ніг. Дідусь кліпнув очима, підняв свій капелюх і здивовано поправив окуляри.

— Дякую, доню... — ошелешено пробурмотів старенький.

— Завжди будь ласка, дідусю, відійдіть за фонтан, там прохолодніше! — весело гукнула вона, водночас перехоплюючи руку наступного нападника, що цілився в неї з пістолета.

Вона викрутила зброю так спритно, ніби розбирала іграшковий конструктор «Лего». За три секунди пістолет перетворився на купку дрібних деталей, які з брязкотом посипалися під ноги нападнику. Той подивився на свої порожні руки, потім на маму.

Мама чарівно всміхнулася йому:

— Бу-у!

Бандит зойкнув і сам побіг геть, забувши про наказ ватажка.

Вся ця битва більше нагадувала танець. Мама рухалася з неймовірною грацією. Вона кружляла між кулями, немов вони були краплями літнього дощу. Вона жартувала, коментувала їхні незграбні удари, перечіпляла їх за власні шнурки, жбурляла велетнів через плече, мов мішки з пір’ям, і щоразу, коли хтось із перехожих опинявся в небезпеці, вона якимось дивом виростала між людиною та ворогом.

Вона врятувала молодого баристу, вчасно підставивши металеву тацю під чергу куль.

Вона прикрила собою маму з візочком, просто дмухнувши на гранату, що летіла в їхній бік — так потужно, що та розвернулася в повітрі й полетіла назад у салон порожнього джипа бандитів, де й вибухнула глухим хлопом, роздувши автомобіль, мов консервну банку.

Нарешті на ногах залишився лише один. Їхній ватажок.

Він важко дихав. Його механічна рука гула від перевантаження, випускаючи цівки їдкого сизого диму. Він дивився на своїх повалених бійців, які стогнали на асфальті, і його очі палали дикою, нелюдською люттю.

— Ти... хто ти в біса така?! — просичав він. — Мутантка? Спецагент? Чий ти проект?!

Мама зу