Оооо

Рильрі стояла на парапеті, що оточував її фортецю, і її погляд ковзав по безкрайніх просторах Грошової, що розкинулися перед нею. Вітер тріпав її багряне волосся, а холодний метал обладунків заспокоював, нагадуючи про її обов'язок. Вона була вартовою, захисницею, останньою перешкодою між хаосом та тим, що залишилося від порядку.

Вже тиждень, як на горизонті з'явилися перші ознаки ворожого наступу. Спершу це були лише розвідники, тіні, що прослизали крізь ліси, залишаючи по собі спалені села та спотворені тіла. Потім з'явилися авангарди – орди, що ревіли і несли смерть на своїх щитах. Тепер, здавалося, вся армія ворога стояла біля її воріт, немов чорна ріка, що ось-ось вийде з берегів.

Рильрі відчувала, як напруга наростає в повітрі. Вона бачила страх в очах своїх воїнів, але також бачила і рішучість. Вони були втомлені, знесилені, але не зламані. Вони вірили в неї, і вона не могла їх підвести.

"Доповідь!" – її голос, незважаючи на втому, пролунав чітко і владно.

До неї підійшов її заступник, старий, загартований у боях воїн на ім'я Каель. Його обличчя було вкрите зморшками, а очі випромінювали мудрість та втому.

"Вони готуються до штурму, міледі, – сказав Каель, його голос був низьким і хрипким. – Завезли облогові машини. Схоже, сьогодні вночі або завтра на світанку почнеться основний удар."

Рильрі кивнула. Це було очікувано. Ворог не міг довго чекати. Вони знали, що час працює проти них, що підкріплення може прибути в будь-який момент. Хоча, чесно кажучи, підкріплення було лише міфом, який вона підтримувала, щоб підняти бойовий дух. Насправді, вони були одні.

"Яка ситуація з припасами?" – запитала Рильрі.

"Води вистачить на тиждень, їжі – на десять днів, – відповів Каель. – Боєприпасів... вистачить, якщо ми будемо економити."

"Економити? – Рильрі злегка посміхнулася, і це була гірка посмішка. – Нам доведеться битися так, наче кожен постріл – останній. Кожен щит – єдиний захист."

Вона обернулася до своїх воїнів, що стояли вздовж стін, їхні обличчя були висічені з каменю. Вона бачила їхні сім'ї, їхні мрії, їхні страхи. І вона знала, що повинна захистити їх.

"Слухайте мене, воїни Грошової! – її голос понісся над парапетом, лунаючи в передвечірній тиші. – Ворог стоїть біля наших воріт. Вони прагнуть знищити нас, забрати все, що нам дороге. Але ми не здамося! Ми битимемося за кожен дюйм цієї землі! За кожну краплю крові наших предків! За майбутнє наших дітей! Ми – остання надія! І ми не дозволимо їм пройти!"

Натовп відповів їй ревом, що прокотився по стінах, як грім. Рильрі відчула прилив сил. Вона була не одна. Вони були разом.

Вона провела решту дня, перевіряючи позиції, роздаючи останні вказівки, розмовляючи з кожним воїном, хто потребував її слова. Вона була не просто командиром, вона була їхнім маяком у темряві.

Коли сонце сіло за горизонт, залишаючи за собою лише багряні відблиски, тиша опустилася на фортецю. Це була моторошна тиша, що передувала бурі. Рильрі стояла на вершині найвищої вежі, дивлячись на ворожий табір. Сотні вогнів мерехтіли вдалині, немов хижі очі, що спостерігали за ними.

Вона відчувала холод, що пронизував її кістки, але це був не лише холод ночі. Це був холод страху, що намагався прокрастися в її серце. Але вона не дозволила йому. Вона була Рильрі, Вартова Грошової, і вона стояла на захисті.

"Міледі, ви повинні відпочити," – сказав Каель, що підійшов до неї, закутаний у важкий плащ.

"Відпочинок? – Рильрі повернулася до нього, її очі були сповнені рішучості. – Відпочинок буде тоді, коли ворог буде розбитий. Або коли ми самі поляжемо."

Каель зітхнув, але не сперечався. Він знав її характер.

"Я наказав приготувати вам гарячий чай," – сказав він.

Рильрі кивнула на знак подяки. Вона відчувала, як її м'язи напружені до межі. Вона не спала вже кілька ночей, її розум був зайнятий плануванням, розрахунками, очікуванням.

Вона спустилася з вежі, пройшлася по коридорах, де воїни спали на підлозі, спершись на свої щити. Їхні обличчя були спокійними уві сні, але вона знала, що в їхніх снах, напевно, блукають тіні ворога.

Вона зайшла до своєї кімнати, що була такою ж суворою і простою, як і вона сама. На столі стояв димлячий чай. Вона взяла чашку в руки, відчуваючи тепло, що розливалося по її долонях. Це було маленьке заспокоєння перед великою бурею.

Вона сіла біля вікна, дивлячись на нічне небо, вкрите мільйонами зірок. Вона згадала своє дитинство, роки навчання, коли вона лише мріяла про те, щоб стати вартовою. Вона ніколи не думала, що її мрія обернеться таким важким тягарем.

Вона була останньою з роду Вартових, що присягли захищати Грошову. Її батьки загинули в попередній війні, захищаючи ці ж стіни. Вона не могла підвести їх. Вона не могла підвести свій народ.

Раптом, у нічній тиші пролунав гучний ріг. Попереду, на горизонті, спалахнули сотні факелів, висвітлюючи ворожий табір.

"Вони йдуть," – прошепотіла Рильрі, її голос був ледь чутним, але сповненим рішучості.

Вона швидко підвелася, її рухи були чіткими і впевненими. Вона одягнула свій шолом, що приховував її обличчя, залишаючи лише вузьку щілину для очей. Вона взяла свій меч, його рукоять була холодною і знайомою в її руці.

"До зброї!" – її голос пролунав по фортеці, розбудивши сплячих воїнів.

Вони піднімалися, їхні обличчя були сповнені рішучості. Вони знали, що це буде битва за їхнє життя, за їхню свободу, за їхній дім.

Рильрі піднялася на парапет, де її вже чекали Каель та інші командири. Ворожі війська вже почали свій рух, їхні облогові машини повільно просувалися до стін.

"Лучники, приготуватися! – крикнула Рильрі. – Катапульти, заряджайте!"

Стріли злетіли в повітря, немов рій розлючених бджіл, і впали на ворожі лави. Катапульти виплюнули величезні камені, що руйнували ворожі ряди.

Битва почалася.

Шум битви був оглушливим. Крики воїнів, брязкіт металу, стогін поранених – все це злилося в єдину какофонію. Рильрі стояла на парапеті, віддаючи накази, її погляд був гострим і холодним. Вона бачила, як вороги намагаються піднятися по стінах, як вони кидають гаки, як вони намагаються пробити ворота.

"Тримайтеся! – кричала вона. – Не дайте їм пройти!"

Воїни Грошової билися з відчаєм. Вони знали, що якщо ворог прорветься, то пощади не буде. Вони билися за свої сім'ї, за своїх дітей, за своє майбутнє.

Рильрі сама взяла участь у битві. Вона спустилася до воріт, де вороги намагалися їх пробити. Вона була як фурія, її меч розтинав повітря, залишаючи за собою кривавий слід. Вона була непереможною.

Вона відчувала, як втома починає брати своє. Її м'язи боліли, її дихання було уривчастим. Але вона не могла зупинитися. Вона була останньою надією.

Битва тривала всю ніч. Світанок приніс лише нові хвилі ворогів. Стіни фортеці були вкриті кров'ю, а повітря було наповнене запахом смерті.

Рильрі бачила, як її воїни падають один за одним, але вони не здавалися. Вони билися до останнього подиху.

"Міледі, вони прориваються!" – крикнув Каель, його обличчя було вкрите кров'ю і брудом.

Рильрі обернулася. Вороги вже були всередині фортеці. Вони прорвалися через ворота, і тепер битва перемістилася всередину.

"До останнього!" – крикнула Рильрі, її голос був хрипким, але сповненим рішучості.

Вона кинулася в гущу бою, її меч розтинав повітря, її очі горіли вогнем. Вона була втіленням люті, воїном, що не знає страху.

Вона билася з десятками ворогів, її тіло було вкрите ранами, але вона не відчувала болю. Вона відчувала лише рішучість.

Раптом, її погляд зупинився на ворожому командирі, що стояв серед своїх воїнів, його обличчя було спотворене зловтіхою. Рильрі знала, що якщо вона його вб'є, то битва закінчиться.

Вона кинулася до нього, пробиваючись крізь ворожі ряди. Її меч був її продовженням, її воля – її щитом.

Вона дісталася до нього, і їхні мечі зіткнулися. Звук металу, що розтинав повітря, був єдиним, що можна було почути в цю мить.

Їхній поєдинок був лютим і безкомпромісним. Рильрі відчувала, як її сили вичерпуються, але вона не здавалася. Вона билася за своє життя, за життя своїх воїнів, за майбутнє Грошової.

Нарешті, після довгої і виснажливої битви, Рильрі завдала вирішального удару. Меч ворожого командира випав з його рук, і він впав на землю, його очі були широко розплющені від здивування.

Коли ворожий командир впав, його воїни запанікували. Їхній бойовий дух був зламаний. Вони почали відступати, їхні ряди розсипалися.

Рильрі стояла посеред поля бою, її тіло було вкрите ранами, її меч був вкритий кров'ю. Вона була втомлена, але вона була переможцем.

Її воїни, що залишилися в живих, підняли свої мечі і вигукнули її ім'я. Їхні голоси були хриплими, але сповненими гордості.

Рильрі подивилася на них, і на її обличчі з'явилася посмішка. Вона була втомленою, але щасливою. Вони вистояли. Вони перемогли.

"Ми вистояли," – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. – Ми перемогли."

Вона впала на коліна, її сили покинули її. Каель підбіг до неї, його обличчя було сповнене занепокоєння.

"Міледі, ви поранені," – сказав він.

"Я в порядку," – відповіла Рильрі, її голос був слабким. – Ми перемогли."

Вона подивилася на схід, де сходило сонце, проганяючи темряву. Новий день настав. День перемоги. День надії.

Вона знала, що це була лише одна битва. Що попереду їх чекає ще багато випробувань. Але вона також знала, що вони вистоять. Вони були воїнами Грошової, і вони ніколи не здадуться.

Її очі закрилися, і вона поринула в глибокий сон, сон, що був заслуженим після такої важкої перемоги. Вона знала, що коли вона прокинеться, то буде готова до нових викликів. Вона була Рильрі, Вартова Грошової, і вона завжди буде стояти на захисті.