Аріна x Ваня

Коридори «Звичайної школи» гули, як розтривожений вулик. Велика перерва завжди була часом хаосу, але сьогодні градус напруги зашкалював. Аріна йшла коридором так, наче кожен її крок карбував історію. Її ідеально випрасувана спідниця ледь колихалася в такт рішучій ході, а в очах метало блискавки.

— Я його просто знищу, — процідила вона крізь зуби, міцніше стискаючи в руках підручник з фізики.

Поруч, намагаючись встигнути за її темпом, дріботіли Вася та Софія. Вася, як завжди, тримала в руках планшет із відкритими конспектами, але зараз її увага була прикута не до формул, а до розчервонілого обличчя подруги.

— Аріно, ну заспокойся. Це ж просто м’яч. Ну, випадковість, — спробувала втихомирити її Вася, хоча в кутиках її вуст уже з’явилася хитра посмішка.

— Випадковість?! — Аріна зупинилася так різко, що дівчата ледь не врізалися в неї. — Він влучив мені прямо в лате! Моє біле лате на мою білу блузку! І що він сказав? «Ой, сорі, Аріш, траєкторія підвела»? Траєкторія?! Я йому зараз таку траєкторію випишу, що він до випускного кульгатиме!

Софія тихенько хихикнула, прикриваючи рот долонею.

— Але погодься, він виглядав при цьому дуже ефектно. Такий спітнілий, у цій своїй формі… Справжній капітан футбольної команди, який щойно «випадково» збив з ніг свою королеву.

— Софіє, якщо ти ще раз скажеш щось подібне, я виллю на тебе залишки кави, які дивом вціліли на моєму рукаві, — відрізала Аріна, хоча щоки її зрадницьки спалахнули.

— Ой, дивіться, — Вася штовхнула Софію ліктем, вказуючи на кінець коридору. — «Траєкторія» наближається.

З-за рогу з’явився Ваня. Він ішов у оточенні друзів-футболістів, закинувши рюкзак на одне плече. На його обличчі сяяла та сама безтурботна усмішка, яка зазвичай змушувала половину дівчат школи забувати власні імена. Побачивши Аріну, він на мить завагався, але потім випрямився і попрямував прямо до неї.

— О, Аріно! Я якраз тебе шукав, — весело вигукнув він, зупиняючись за крок до неї. — Слухай, я там реально не хотів. М’яч був мокрий, газон слизький…

— Ваня, — голос Аріни був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Мені байкало на стан газону. Моя блузка зіпсована. Моя кава на підлозі. І мій настрій нижче плінтуса.

Ваня миттєво знітився. Його «крутий» образ розсипався, як картковий будинок. Він почухав потилицю і винувато подивився на дівчину.

— Ну, я… я можу купити тобі нову каву. І блузку. Тобто, я не знаю, де купують такі блузки, але я можу сходити з тобою!

Вася і Софія перезирнулися.

— Ого, побачення в торговому центрі? — прошепотіла Софія так, щоб Аріна почула. — Як романтично.

— Це не побачення! — гаркнула Аріна, не зводячи очей з Вані. — Це відшкодування збитків. І ти, Іване, зараз підеш зі мною в кабінет хімії. Мені потрібно вивести цю пляму, поки вона не в’їлася, а ти будеш тримати колби.

— Хімія? — перепитав Ваня, слухняно крокуючи за нею. — Але в мене тренування через десять хвилин…

— Тренування зачекає, — відрізала Аріна. — Руш за мною.

Ваня лише зітхнув і, кинувши розгублений погляд на своїх друзів, поплентався за дівчиною. Його друзі лише поплескали його по плечу, а Вася з Софією залишилися в коридорі, сяючи від задоволення.

— Ти бачила, як він одразу здувся? — засміялася Софія. — Вона ним крутить як хоче.

— Типовий приклад сильної жінки та чоловіка, який готовий здатися без бою, — констатувала Вася, дістаючи телефон. — Треба написати груповий чат, що «операція Кава» пройшла успішно. Шипперимо далі.

Тим часом у кабінеті хімії панувала тиша, що переривалася лише дзюрчанням води. Аріна зосереджено терла пляму якимось розчином, а Ваня стояв поруч, справді тримаючи штатив із пробірками, як найцінніший скарб у світі.

— Ти занадто серйозна, Аріш, — нарешті порушив мовчанку хлопець. — Це ж просто речі.

— Це не просто речі, Ваня. Це порядок. У всьому має бути порядок. А ти — це ходячий хаос. Куди б ти не прийшов, там обов’язково щось ламається, розливається або летить не туди.

Ваня зробив крок ближче. Тепер він не виглядав смішним. Він дивився на те, як пасмо її волосся вибилося з ідеальної зачіски і лоскотало їй щоку.

— Може, тобі просто не вистачає трохи хаосу? — тихо запитав він. — Ти ж постійно все контролюєш. Оцінки, подруги, навіть те, як ти ходиш. Тобі не набридло бути ідеальною?

Аріна завмерла. Вона підвела очі й зустрілася з його поглядом. У ньому не було звичної дурості. Там було щось тепле і… справжнє.

— Ідеальною бути важко, — несподівано для самої себе зізналася вона. — Але це краще, ніж бути тобою.

— Ей! — він удавано образився. — Я, між іншим, найкращий нападник школи.

— І найгірший фізик, — докинула вона, але вже з легкою посмішкою.

— Ну, зате я вмію розсмішити тебе, коли ти злишся. Дивись.

Ваня взяв одну з порожніх пробірок і спробував жонглювати нею разом із гумкою для стирання. Це виглядало настільки безглуздо, що Аріна не витримала і пирхнула.

— Ти такий дурень, Ваня.

— Але я твій улюблений дурень, зізнайся.

— Мріяти не шкідливо, — вона знову повернулася до блузки, але її серце почало битися трохи швидше.

Раптом двері кабінету прочинилися на кілька сантиметрів. Дві пари очей — карі та зелені — спостерігали за сценою.

— Дивись, він підійшов ближче! — прошепотіла Софія.

— Тихо ти, — шикнула Вася. — Вони зараз увійдуть у фазу «заперечення переходить у прийняття». Теорема доведена: протилежності притягуються.

— Аріно, — знову покликав Ваня.

— Що ще?

— У тебе тут… — він простягнув руку і обережно прибрав те саме пасмо волосся їй за вухо. Його пальці на мить торкнулися її шкіри, і обох ніби прошило струмом.

Аріна затамувала подих. Впертість, яка була її бронею роками, раптом дала тріщину. Вона дивилася на його ластовиння на носі, на розпатлане волосся, і раптом зрозуміла, що цей хаос їй подобається набагато більше, ніж ідеально розставлені книжки в її кімнаті.

— Ти все ще винен мені каву, — ледь чутно промовила вона.

— Я пам’ятаю. Сьогодні після уроків? У тій кав’ярні за рогом? — Ваня сяяв так, наче виграв чемпіонат світу.

— Добре. Але якщо ти знову щось розіллєш…

— Обіцяю, я буду найобережнішим хаосом у твоєму житті.

Аріна нарешті посміхнулася — щиро, без жодного виклику.

— Домовилися.

За дверима почулося приглушене «Єссс!» і звук падіння чогось важкого.

— Софіє, ти наступила мені на ногу! — почувся голос Васі.

— Та ти сама штовхалася!

Аріна і Ваня одночасно подивилися на двері, а потім один на одного.

— Твої подруги? — запитав Ваня, піднімаючи брову.

— Мої головні фанатки, — зітхнула Аріна. — Схоже, сьогодні ввечері нам доведеться відриватися від стеження.

— Не хвилюйся, — Ваня підморгнув їй. — У мене є план. Я ж крутий футболіст, пам’ятаєш? Ми втечемо через запасний вихід.

Аріна вперше за день відчула, що не хоче нічого контролювати. Іноді дозволити м’ячу вибити тебе зі звичного ритму — це найкраще, що може статися в «Звичайній школі».