Намёки

Вечірнє місто дихало важкою, липкою спекою, яка зазвичай передує грозі. У приватному кабінеті клубу «Атлант» повітря було густим від запаху дорогого тютюну та елітного віскі. Тарас сидів у глибокому шкіряному кріслі, розслаблено розкинувши довгі ноги. Його світло-русе волосся було трохи скуйовджене, а блакитні очі, холодні й гострі, як леза фінки, уважно стежили за кожним рухом жінки, що стояла біля вікна.

Він був людиною справи — блатний авторитет нового гарту, який не звик до зайвих слів. Його сила відчувалася фізично, вона виходила від широких плечей, від мозолистих рук, що зараз спокійно тримали склянку.

Рената повернулася до нього. Вона була високою, майже нарівні з ним, і в її поставі відчувалася та сама небезпечна грація, що й у хижака. Синя шовкова сукня на тонких бретелях підкреслювала кожен вигин її тіла, а розріз до стегна при кожному кроці відкривав довгі стрункі ноги. Вона не просто була красивою — вона була розумною, і Тарас це знав. Це була єдина жінка, яку він не міг просто купити або залякати.

— Ти сьогодні занадто мовчазний, Тарасе, — промовила вона низьким, оксамитовим голосом. — Невже остання партія товару пройшла так важко, що в тебе не залишилося сил навіть на розмову зі мною?

Вона підійшла ближче, і аромат її парфумів — суміш ванілі, амбри та чогось гострого — заповнив його простір.

— Ти знаєш, Ренато, я не люблю базікати, коли навколо стільки зайвих вух, — відповів він, примруживши блакитні очі. — Але тут ми самі. Тож кажи, що в тебе на думці.

Рената зупинилася за крок від нього. Вона нахилилася, спираючись руками на підлокітники його крісла, так що її обличчя опинилося в лічених сантиметрах від його. Її блакитні очі, ідентичні за кольором до його власних, але наповнені зовсім іншим вогнем, дивилися прямо в його душу.

— На думці? — вона ледь помітно всміхнулася, і в кутиках її губ промайнув виклик. — На думці в мене те, що ти занадто довго тримаєш дистанцію. Це стає нудним. Ти сильний, ти владний, але зараз ти виглядаєш так, ніби боїшся зробити перший крок.

Тарас відставив склянку на стіл. Його погляд поважнів. Він повільно підвівся, змушуючи її трохи відступити, але вона не відвела очей. Він був вищим, масивнішим, і його присутність заповнювала всю кімнату.

— Я нічого не боюсь, мала. Ти це знаєш краще за інших, — він зробив крок до неї, скорочуючи відстань до мінімуму. — Але я не граю в ігри, де правила вигадую не я.

Рената засміялася, і цей сміх був коротким і провокативним. Вона простягнула руку і повільно провела пальцями по його щетині, спускаючись нижче, до коміра сорочки.

— А хто сказав, що це гра? — прошепотіла вона, накручуючи ґудзик його сорочки на палець. — Це реальність. І в цій реальності мені дуже цікаво, чи такий ти міцний у всьому, як про тебе кажуть на вулицях. Чи, можливо, твоя сила закінчується там, де починається справжня пристрасть?

Тарас перехопив її зап’ястя. Його хватка була залізною, але не болючою — це був жест володіння. Він відчув, як прискорився її пульс під його пальцями.

— Ти граєшся з вогнем, Ренато. Дивись, щоб не обпеклася, — його голос став хриплим.

— О, я люблю вогонь, — вона подалася вперед, торкнувшись своїми губами його вуха. — Особливо, коли він такий гарячий, як твій погляд зараз. Скажи мені, Тарасе… ти ж теж відчуваєш, як тут стало тісно? Нам обом.

Вона провела вільною рукою по його грудях, відчуваючи тверді м'язи під тонкою тканиною. Її флірт був не просто жіночою хитрістю — це був інтелектуальний і фізичний поєдинок. Вона знала його слабкі місця, знала, що за цією маскою спокою ховається вулкан.

Тарас різко притягнув її до себе за талію, так що вона врізалася в його тіло. Рената лише виклично підняла підборіддя.

— Ти занадто багато говориш, — процідив він, дивлячись на її повні губи.

— Тоді змусь мене замовкнути, — виклично кинула вона.

Він не став чекати другого запрошення. Його губи накрили її в жорсткому, вимогливому поцілунку. Це не було ніжним початком романтичного побачення — це було зіткнення двох стихій. Рената відповіла з тією ж силою, обхопивши його шию руками, зариваючись пальцями в його русе волосся.

Вона відчула, як його великі долоні спустилися нижче, стискаючи її стегна, піднімаючи сукню вище. Кожен його рух був впевненим і владним. Тарас підхопив її на руки, не перериваючи поцілунку, і посадив на край масивного дубового столу, розсуваючи папери та скидаючи якусь папку на підлогу.

Рената відкинулася назад, спираючись на лікті, і її очі блиснули тріумфом.

— Ось такий Тарас мені подобається більше, — важко дихаючи, промовила вона.

Він зупинився на мить, розстібаючи ремінь. Його погляд став темним, майже чорним від бажання.

— Ти сама цього хотіла, — сказав він, і в його голосі почулася загроза, яка змусила її тіло здригнутися від передчуття. — Тепер не скаржся, що я не буду джентльменом.

— Джентльмени мені ніколи не були цікаві, — прошепотіла вона, розсовуючи ноги й обхоплюючи ними його талію, притягуючи його ближче до свого центру.

Кімната наповнилася звуками прискореного дихання та шелестом одягу. Тарас діяв швидко, але з якоюсь особливою, грубою точністю. Коли він нарешті увійшов у неї, Рената вигнулася, вчепившись нігтями в його плечі. Це було відчуття повноти й абсолютної влади — обопільної, де кожен намагався підкорити іншого, але в результаті вони обоє ставали полоненими цієї миті.

Ритм був швидким, нещадним. Тарас бачив, як її голова відкинулася назад, як на її шиї напружилися жили, а блакитні очі затуманилися від задоволення. Вона була неймовірно сильною — вона не просто приймала його, вона боролася з ним, відповідаючи на кожен поштовх, на кожен рух.

— Ти… ти неймовірний, — видихнула вона, коли він нахилився, щоб залишити мітку на її шиї.

— Мовчи, — видихнув він їй у плече. — Просто відчувай.

Він відчував, як його власна стриманість розсипається на шматки. Увесь цей контроль, який він вибудовував роками, зараз не мав значення. Важливою була лише ця жінка, її гаряче тіло і те, як вона стискала його, вимагаючи більшого.

Коли фінал накрив їх обох, це було схоже на вибух. Тарас міцно притиснув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі, поки їхні серця каталися в унісон, намагаючись заспокоїтися.

Минуло кілька хвилин, перш ніж він відсторонився. Рената лежала на столі, її сукня була зім’ята, волосся розсипалося по деревині, а на обличчі блукала задоволена, трохи зухвала посмішка.

— Ну що, авторитете? — вона провела рукою по своєму обличчю, поправляючи пасмо. — Здається, ми щойно підписали найважливішу угоду за цей місяць.

Тарас повільно застібнув штани, не зводячи з неї очей. Його погляд знову став спокійним, але тепер у ньому було щось нове — повага, змішана з глибоким, прихованим теплом.

— Ця угода не має терміну дії, Ренато, — він простягнув їй руку, допомагаючи підвестися. — І наступного разу правила буду встановлювати я. З самого початку.

Вона прийняла його руку, стаючи на ноги й одним спритним рухом поправляючи сукню. Вона знову виглядала як королева, хоча її очі все ще блищали від пережитого.

— Побачимо, Тарасе, — вона підійшла до нього впритул і поцілувала в щоку, залишивши ледь помітний слід помади. — Побачимо, чия воля виявиться міцнішою.

Вона розвернулася і впевненою ходою попрямувала до виходу. Тарас дивився їй услід, і на його обличчі вперше за вечір з’явилася справжня, ледь помітна посмішка. Він знав, що ця жінка — його найбільший виклик і його найбільша нагорода.

За вікном нарешті вдарив перший грім, і на скло впали важкі краплі дощу, змиваючи денну спеку, але вогонь у цьому кабінеті згасати не збирався.