Школьная любовью (геєв)

Весна у Києві завжди починалася раптово, ніби хтось невидимий натискав кнопку "увімкнути тепло". Одного ранку сірість поступалася блакиті, а повітря наповнювалося запахом перших бруньок та надії. Для Роми, шістнадцятирічного фембоя з яскравими очима та посмішкою, що могла розтопити навіть крижане серце, ця весна обіцяла бути особливою. Він ще не знав, наскільки особливою.

Його ранок розпочався, як завжди, з ретельного вибору вбрання. Сьогодні Рома віддав перевагу світло-рожевій худі оверсайз, що ледь прикривала джинсові шорти, та кедам у тон. Завжди бездоганний, він любив відчувати себе комфортно, але водночас стильно. Це був його спосіб виразити себе, показати світові свою індивідуальність. Зріст 167 см не заважав йому здаватися вищим завдяки впевненій поставі та легкій ході.

"Рома, ти знову запізнюєшся!" – почувся з кухні голос мами, сповнений звичної любові та легкого роздратування.

"Вже йду, мамо!" – відгукнувся Рома, останній раз перевіряючи своє відображення у дзеркалі. Він підморгнув собі і посміхнувся. День обіцяв бути чудовим.

Школа, як завжди, була галасливим мурашником. Коридори кишіли підлітками, що обмінювалися останніми новинами, сміялися та штовхалися. Рома швидко знайшов свою подругу, сімнадцятирічну готку, чиє ім'я було Ліза. Вона, як завжди, виглядала вражаюче: чорне мереживне плаття, масивні срібні прикраси, ідеально підведені очі та фіолетове волосся, що спадало на плечі. Зріст 170 см робив її помітною у натовпі, а її погляд, хоч і здавався холодним, насправді приховував теплу та чутливу натуру.

"Привіт, сонечко," – промовила Ліза, її голос був низьким і трохи хрипким, але завжди ніжним для Роми. Вона обійняла його, і Рома відчув знайомий запах лаванди та пачулі.

"Привіт, Ліз. Як справи?" – відповів Рома, обіймаючи її у відповідь.

"Як завжди. Світ несправедливий, люди – ідіоти, але кава була непогана," – Ліза посміхнулася, і її губи, пофарбовані в темно-вишневий колір, зробили її посмішку ще загадковішою.

Вони рушили до свого класу, обговорюючи майбутні уроки та останні плітки. Рома любив Лізу за її прямолінійність, гострий розум та вміння бачити світ під незвичайним кутом. Вона була його скелею, його довіреною особою.

Саме тоді він його побачив.

Гліб.

Вісімнадцятирічний Гліб, зріст 186 см, стоячи біля шафки, сміявся разом зі своїми друзями. Його світле волосся, трохи розпатлане, виблискувало в променях ранкового сонця, що пробивалося крізь вікно. Його очі – глибокі, кольору лісового горіха – випромінювали якусь особливу теплоту. Він був омегою, і це було помітно у його м'яких рисах обличчя, граційній поставі та ледь вловимому запаху ванілі, що окутував його. Гліб був популярним, але не зарозумілим. Він був добрим, уважним і завжди готовим допомогти.

Рома вже бачив Гліба багато разів, звісно. Вони вчилися в одній школі, перетиналися в коридорах, іноді навіть кидали один одному швидкі посмішки. Але цього разу щось було інакше. Рома відчув, як його серце пропустило удар, а щоки залило рум'янцем. Він раптом відчув, що його ноги стали ватяними, а дихання перехопило.

"Рома? Ти чого застиг, як статуя?" – Ліза торкнулася його плеча, її голос був сповнений здивування.

Рома не міг відвести погляду від Гліба. Він був як сонце, що зігрівало все навколо. І Рома, як метелик, не міг не летіти на його світло.

"Він..." – прошепотів Рома, не в змозі закінчити речення.

Ліза прослідкувала за його поглядом і її брови злетіли вгору. "Гліб? Ого, невже наш фембой нарешті знайшов свою музу?" В її голосі був легкий натяк на глузування, але водночас і розуміння.

Рома відчув, як його обличчя стало ще гарячішим. "Не знаю, Ліз. Просто... він такий..."

"Красивий, добрий, популярний, розумний, ще й омега," – доповнила Ліза, посміхаючись. "Так, я знаю. Він мрія багатьох. Але ти, мій дорогий, теж не промах. Ти ж у нас унікальний екземпляр."

Слова Лізи трохи заспокоїли Рому, але відчуття, що щось змінилося, не зникало. Ця весна принесла не тільки тепло, але й нові, незвідані почуття.

Після першого уроку, під час перерви, Рома вирішив діяти. Це було зовсім не в його стилі, він зазвичай був сором'язливим у таких питаннях, але цього разу щось штовхало його вперед. Можливо, це була весна, а може, просто непереборне бажання бути ближче до Гліба.

"Я піду до нього," – сказав Рома Лізі, його голос був трохи невпевненим.

"Вперед, тигр," – підбадьорила Ліза, її очі випромінювали підтримку. "Тільки не забувай дихати."

Рома зробив глибокий вдих і рушив до Гліба, який все ще стояв біля шафки, розмовляючи з друзями. Кожен крок здавався йому вічністю. Коли він наблизився, він почув уривки їхньої розмови. Вони обговорювали майбутній футбольний матч.

"Привіт, Гліб," – сказав Рома, його голос був трохи вищим, ніж зазвичай.

Гліб повернувся, і його очі зустрілися з Роминими. На його обличчі з'явилася приємна посмішка. "Привіт, Рома. Як справи?"

"Добре, дякую. Я просто... хотів запитати, чи не міг би ти мені допомогти з математикою? Я зовсім заплутався в темі логарифмів," – Рома збрехав, звичайно. Математика давалася йому легко, але це був єдиний привід, що спав йому на думку.

Гліб трохи нахилив голову, розмірковуючи. "Логарифми? Звісно. Я добре розуміюся на цьому. Коли тобі зручно?"

"Може, сьогодні після уроків? У бібліотеці?" – запропонував Рома, відчуваючи, як його серце калатає від хвилювання.

"Добре. Зустрінемося там о четвертій?" – Гліб посміхнувся, і Рома відчув, як його світ наповнився світлом.

"Дякую, Гліб! Ти найкращий!" – Рома ледь стримався, щоб не підстрибнути від радості.

"Нема за що. До зустрічі," – Гліб кивнув і повернувся до друзів, а Рома, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя, попрямував назад до Лізи.

"Ну що?" – запитала Ліза, її очі були сповнені цікавості.

"Він погодився! Ми зустрічаємося сьогодні в бібліотеці!" – Рома випалив, його очі сяяли.

Ліза посміхнулася. "Я ж казала, ти у нас не промах. А тепер йдемо на фізику, бо інакше пані Марина нас точно засмажить."

Решту дня Рома провів у мріях про майбутню зустріч. Він не міг зосередитися на уроках, його думки постійно поверталися до Гліба. Його посмішка, його очі, його голос – все це закарбувалося в пам'яті Роми.

Після уроків Рома помчав додому, щоб переодягнутися. Він вибрав світло-блакитну сорочку, що підкреслювала його фігуру, та чорні джинси. Він навіть трохи нафарбував губи блиском, щоб вони виглядали більш привабливо.

"Ти кудись збираєшся?" – запитала мама, коли Рома вибігав з дому.

"До бібліотеки, мамо! З другом уроки робити!" – крикнув Рома, вже біля дверей.

Бібліотека була майже порожньою. Кілька студентів сиділи за столами, занурені у свої книжки. Рома знайшов вільний столик біля вікна і сів, чекаючи. Його серце знову почало битися швидше, коли він побачив Гліба, що входив до бібліотеки.

Гліб був одягнений у просту сіру футболку та джинси, але навіть у такому повсякденному одязі він виглядав неймовірно. Він помітив Рому і посміхнувся, прямуючи до його столика.

"Привіт. Давно чекаєш?" – запитав Гліб, сідаючи навпроти Роми.

"Ні, тільки прийшов," – відповів Рома, намагаючись виглядати невимушено.

"Отже, логарифми," – Гліб відкрив підручник з математики. "Які саме питання тебе цікавлять?"

Рома, звичайно, не мав жодних питань щодо логарифмів, але він швидко зорієнтувався. "Ну, я не зовсім розумію, як застосовувати їх до практичних задач. Наприклад, ось цей приклад..."

Гліб почав пояснювати, його голос був спокійним і чітким. Він терпляче відповідав на всі "запитання" Роми, малював схеми та приклади. Рома вдавав, що уважно слухає, але насправді він просто насолоджувався присутністю Гліба, його запахом ванілі, його жестами. Він помітив, як Гліб іноді морщив лоба, коли зосереджувався, як його пальці легко рухалися по сторінках підручника.

"Зрозуміло?" – запитав Гліб, коли закінчив пояснювати черговий приклад.

"Так, тепер набагато краще," – Рома посміхнувся, відчуваючи, що його план працює.

Вони провели в бібліотеці близько години. Наприкінці Гліб закрив підручник. "Сподіваюся, я тобі допоміг."

"Дуже! Ти справжній геній," – Рома був щирим. Він був вдячний Глібу за цей час, за його терпіння та доброту.

"Не перебільшуй," – Гліб засміявся, і цей сміх був як музика для Роми. "Якщо що, звертайся."

Вони вийшли з бібліотеки разом. Вечірнє сонце кидало довгі тіні на вулиці, а повітря було наповнене ароматом квітучих дерев.

"Дякую ще раз, Гліб," – сказав Рома, зупиняючись біля входу в школу.

"Нема за що. Було приємно провести час," – Гліб посміхнувся, і Рома відчув, як його серце знову затріпотіло.

"Мені теж," – Рома відчув, що йому хочеться сказати щось більше, щось важливіше, але слова застрягли в горлі.

Гліб кивнув і рушив у бік автобусної зупинки. Рома стояв і дивився йому вслід, поки Гліб не зник за рогом.

Коли Гліб зник з поля зору, Рома дозволив собі зітхнути. Він торкнувся своїх щік, які все ще палали. Ця зустріч була кращою, ніж він міг собі уявити. Він відчув, що його почуття до Гліба тільки посилилися. Це була не просто закоханість, це було щось глибше, щось, що змушувало його серце співати.

Він дістав телефон і написав Лізі: "Ліз, це було неймовірно!"

Відповідь надійшла майже одразу: "Я знала! Що далі?"

Рома посміхнувся. "Не знаю. Але я хочу знати його краще. Дуже-дуже хочу."

Він рушив додому, відчуваючи легкість у кожному кроці. Весняне повітря здавалося солодшим, звуки міста – приємнішими. Він був закоханий, і це було прекрасне почуття. Ця весна тільки починалася, і Рома відчував, що вона принесе йому ще багато сюрпризів. І він був готовий до них. Він був готовий до історії кохання, яка тільки починалася.