😳

Кімната була занурена в напівтемряву, яку розрізало лише слабке світло вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь щілину в шторах. Повітря здавалося густим, майже відчутним на смак, наелектризованим напругою, яка накопичувалася між ними тижнями. Юсуф стояв біля вікна, його силует здавався крихким на фоні нічного міста. Він відчував кожен крок Давида за спиною, хоча той ступав майже безшумно.

Давид зупинився всього в кількох сантиметрах. Від нього пахло холодним вітром, дорогим тютюном і тією небезпечною впевненістю, яка завжди змушувала Юсуфа здригатися — чи то від страху, чи то від нездоланного потягу.

— Ти знову тікаєш у свої думки, — голос Давида прозвучав низько, майже хрипко. Це був не запитання, а констатація факту.

Юсуф повільно повернувся. Його очі, великі й сповнені якоїсь невисловленої ніжності, зустрілися з холодним, проникливим поглядом Давида.

— Я не тікаю. Я просто чекаю, — прошепотів Юсуф. Його голос тремтів, як натягнута струна.

Давид зробив останній крок, скорочуючи відстань до мінімуму. Його велика, мозолиста долоня лягла на шию Юсуфа, великий палець владно окреслив лінію підборіддя. Це був жест власника, грубий і безкомпромісний.

— Чекаєш чого? Поки я стану м’якшим? — Давид усміхнувся, але в цій посмішці не було тепла. — Ти знаєш, що цього не буде.

— Я знаю, хто ти, — Юсуф накрив руку Давида своєю долонею. Його пальці були тонкими й білими на фоні засмаглої шкіри іншого. — І я не прошу тебе змінюватися. Просто будь тут. Зі мною.

Давид різко притягнув його до себе, втискаючи в свої груди. Юсуф видихнув, відчуваючи жорсткість м'язів і силу, яка, здавалося, могла розчавити його в будь-яку мить. Але він не пручався. Навпаки, він розслабився в цих обіймах, піддаючись чужій волі.

— Ти занадто крихкий для цього світу, Юсуфе, — пробурмотів Давид, зариваючись обличчям у його волосся. — І занадто чистий для мене.

— Тоді оскверни мене, — видихнув Юсуф прямо йому в губи.

Це було як іскра, кинута в бочку з порохом. Давид перехопив його губи в грубому, майже болючому поцілунку. У цьому жесті не було прелюдії — лише голод і влада. Він кусав, вимагав, забирав усе повітря, не залишаючи простору для протесту. Юсуф відповів з несподіваною відчайдушністю, обплітаючи руками шию Давида, пальцями впиваючись у його потилицю.

Давид підхопив його під стегна, змушуючи Юсуфа обхопити його ногами, і в кілька кроків доніс до ліжка. Він кинув його на простирадла, нависаючи зверху, як хижак над здобиччю.

— Ти впевнений? — запитав Давид, хоча його руки вже розстібали ґудзики на сорочці Юсуфа, розриваючи тканину в пориві нетерпіння. — Я не вмію бути обережним. Ти ж знаєш.

Юсуф дивився на нього знизу вгору, і в його погляді не було страху — лише безмежна довіра, яка ранила Давида сильніше за будь-який ніж.

— Я знаю. Роби те, що мусиш. Я твій.

Давид загарчав, зриваючи з себе одяг. Його тіло було вкрите шрамами — німими свідками жорстокого життя, яке він вів. Юсуф простягнув руку, обережно торкаючись одного зі шрамів на плечі, наче намагаючись залікувати його своїм дотиком.

— Не треба, — відрізав Давид, перехоплюючи його зап’ястя і притискаючи руки Юсуфа до подушки над його головою. — Твоя ніжність тут не допоможе.

Він спустився поцілунками до шиї, залишаючи яскраві мітки на блідій шкірі. Юсуф вигнувся, видаючи тихий стогін, який лише розпалив полум’я в очах Давида. Кожен рух Давида був різким, наповненим первісною силою. Він не питав дозволу — він брав те, що вважав своїм за правом.

Коли Давид увійшов у нього, Юсуф закинув голову, вчепившись пальцями в простирадла. Це було боляче, але цей біль був невід’ємною частиною їхнього зв’язку. Це було відчуття реальності, якої Юсуфу так бракувало в повсякденному житті.

— Дивись на мене, — наказав Давид, рухаючись усередині нього з невблаганним ритмом.

Юсуф розплющив очі. Сльози застигли в кутиках, але погляд був чітким. Він бачив темряву в очах Давида, бачив ту безодню, від якої той намагався втекти, і бачив, як у ці хвилини ця безодня поглинає їх обох.

— Я бачу тебе, Давиде... — прохрипів Юсуф, намагаючись підлаштуватися під його темп. — Тільки тебе.

Давид наблизився до його вуха, його дихання обпікало шкіру.

— Ти — моє єдине милосердя, — прошепотів він так тихо, що Юсуф ледь почув. — І я ненавиджу себе за те, як сильно ти мені потрібен.

Рухи ставали все швидшими, жорсткішими. Давид не стримував себе, виплескуючи всю свою лють, втому й пристрасть у цей акт близькості. Юсуф приймав усе. Він був як тиха гавань під час шторму — він не міг зупинити бурю, але він міг стати місцем, де вона врешті-решт вщухне.

Коли кульмінація накрила їх обох, Юсуф закричав, ховаючи обличчя в плече Давида, а той лише міцніше притиснув його до себе, наче намагаючись зростися з ним тілами. У цей момент не було ні минулого, ні майбутнього, ні небезпек, що чигали за дверима. Було лише це болюче, гостре відчуття єдності.

Минуло кілька хвилин. Важке дихання Давида поступово заспокоювалося. Він не поспішав відсторонюватися, залишаючись лежати на Юсуфові, притискаючи його своєю вагою до матраца.

Юсуф обережно вивільнив одну руку й почав гладити Давида по волоссю. Цього разу Давид не відштовхнув його. Він заплющив очі, дозволяючи цій несподіваній ласці просочитися крізь його броню.

— Ти знову це робиш, — тихо сказав Давид, піднімаючи голову.

— Що саме? — усміхнувся Юсуф. Його обличчя виглядало виснаженим, але спокійним.

— Намагаєшся мене приручити.

Юсуф похитав головою.

— Вовків не приручають, Давиде. Їх просто люблять такими, якими вони є. Навіть коли вони кусаються.

Давид пильно подивився на нього, і на мить у його погляді промайнуло щось схоже на сум. Він нахилився і коротко, майже невагомо торкнувся губами чола Юсуфа. Це був жест, настільки нехарактерний для нього, що Юсуф затамував подих.

— Спи, — наказав Давид, відсторонюючись і лягаючи поруч, але не відпускаючи руку Юсуфа. — Завтра знову буде війна.

— Знаю, — відповів Юсуф, закриваючи очі й притискаючись до його боку. — Але сьогодні ми тут. І цього достатньо.

Давид нічого не відповів, але його хватка на руці Юсуфа стала міцнішою. У цій тиші нічної кімнати, серед запаху поту й пристрасті, вони знайшли свій власний, понівечений, але справжній мир. І поки сонце не зійшло, вони могли дозволити собі вірити, що темрява навколо них — це лише тіні, а не вирок.