Візерʼя: Полумʼя крові дракона

Королівська Гавань задихалася від літньої спеки, що просочувала кожен камінь Червоного Замку, кожен лист дерев і кожен подих його мешканців. Але Візерія Таргарієн, перша донька Рейніри та Деймона, здавалося, була народжена, щоб цю спеку розвіювати, або ж, навпаки, розпалювати її ще дужче. Її присутність була як спалах вогню – яскрава, небезпечна, така, що не дозволяла відвести погляд.

Сьогоднішній день не обіцяв нічого нового. Черговий прийом, чергові посмішки, приховані за масками інтриг, і чергові спроби втовкмачити їй у голову, що її місце – біля якогось лорда зі знатним родом і товстим гаманцем. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як сонце повільно котиться до обрію, забарвлюючи небо в багряні відтінки, що нагадували колір її дракона Вермітоза.

Візерія була вдягнена в сукню з темно-червоного шовку, розшиту золотими драконами, що ніби танцювали на тканині. Вона була висока, струнка, з поставою, що могла б змусити схилитися навіть найгордовитішого лицаря. Її волосся, сріблясте, як місячне світло, було зібране в складну зачіску, з якої вибивалися окремі пасма, обрамляючи обличчя з тонкими, майже ідеальними рисами. Очі, кольору рідкого золота, були сповнені розуму, хитрощів і тієї небезпечної іскри, що дісталася їй від батька.

— Моя дівчинко, — почувся голос Рейніс Таргарієн, яка підійшла до неї мовчки, як тінь. – Ти знову витаєш у хмарах?

Візерія ледь помітно посміхнулася, не відриваючи погляду від вікна.

— Я не витаю, тітонько. Я бачу. Бачу, як світ згорає, і думаю, чи варто йому в цьому допомагати.

Рейніс, Королева, що нею не стала, лише зітхнула. Вона любила Візерію більше, ніж деяких своїх рідних. Бачила в ній ту силу, яку сама колись мала, але яку їй не дозволили проявити.

— Сьогодні тебе знову чекає розмова про шлюб. Лорд Баратеон знову висловив своє захоплення твоїй красі та розуму.

Візерія лише хмикнула.

— Лорд Баратеон надто передбачуваний. Його захоплення – це лише спроба купити собі місце ближче до трону. Я не товар, тітонько.

— Я знаю, дитино. Але іноді навіть нам доводиться танцювати під чужу дудку.

— Не мені, — відрізала Візерія. – Я танцюю лише під власну.

Її погляд ковзнув по залі, зупинившись на Еймонді Таргарієні. Він стояв осторонь, як завжди, мовчазний і похмурий. Його єдине око, кольору сапфіра, було приховане за пов'язкою, що лише підкреслювала його жорстокі риси. Він був у чорному, як ніч, і здавався втіленням тіні. Між ними завжди існувала дивна напруга, невидима, але відчутна. Візерія знала, що він дивиться на неї, але ніколи не надавала цьому значення. Для неї Еймонд був просто ще одним родичем, який жив у її тіні.

Еймонд же бачив у ній не просто родичку. Він бачив вогонь, що палає в її очах, силу, що ховалася за її грацією, і пиху, що була такою ж небезпечною, як і його власна. Він ненавидів її за те, що вона була такою вільною, такою незалежною, такою... бажаною. І водночас він бажав її сам, з лютою пристрастю, яку ретельно приховував за маскою байдужості. Вона була його прокляттям і його мрією.

До них підійшов Корліс Веларіон, Морський Змій, з посмішкою на обличчі. Він щиро любив Візерію, бачив у ній майбутнє, незалежно від крові.

— Моя люба Візеріє, — промовив він своїм глибоким голосом. – Ти знову зачаровуєш увесь двір. Лорд Баратеон вже втретє питав про тебе.

— Нехай питає, — холодно відповіла Візерія. – Його питання не вимагають відповідей.

— Ти надто жорстока, — зауважив Корліс, але в його очах була посмішка. – Але це й робить тебе такою незабутньою.

Рейніра Таргарієн, мати Візерії, дивилася на дочку з протилежного кінця зали. Вона бачила в ній своє відображення, але водночас відчувала, що Візерія вислизає з-під її контролю. Їхні стосунки завжди були напруженими, як натягнута тятива лука. Рейніра хотіла, щоб Візерія була її продовженням, але Візерія відмовлялася бути маріонеткою.

— Вона надто схожа на Деймона, — прошепотіла Рейніра до Лейнора, який стояв поруч. – Занадто вільна.

— Це її сила, Рейніро, — відповів Лейнор. – Не намагайся її зламати.

Але Рейніра не слухала. Вона бачила в дочці загрозу своїм планам, а не союзницю.

Тим часом, Візерія, відчуваючи нудьгу, вирішила пошукати батька. Деймон, її улюблений Деймон, завжди був для неї оплотом сили й розуміння. Він ніколи не намагався її зламати, лише загартувати.

Вона знайшла його в одному з бічних коридорів, де він розмовляв з Отто Гайтавером. Відносини між ними були відомими: Деймон зневажав Отто, а Отто боявся Деймона.

— Батьку, — промовила Візерія, її голос був м'яким, але з нотками владності.

Деймон обернувся, і на його обличчі з'явилася та сама хижа посмішка, що так часто з'являлася й на обличчі Візерії.

— Моя донько, — він простягнув до неї руку, і Візерія взяла її, відчуваючи тепло його долоні. – Ти вже втомилася від цих нудних розмов?

— Вони ніколи не були цікавими, — відповіла Візерія. – А ви, дідусю Отто, знову намагаєтеся втовкмачити батькові свої мудрі поради?

Отто Гайтавер, який сприймав Візерію як загрозу, лише зціпив зуби. Він ненавидів її гострий язик і швидкий розум.

— Принцеса Візерія, — процідив він крізь зуби. – Я лише обговорював справи королівства з принцом Деймоном.

— Справи королівства, що стосуються мого майбутнього? — Візерія підняла брову. – Не варто перейматися, дідусю. Моє майбутнє належить лише мені.

Деймон посміхнувся, задоволений відповіддю доньки. Він завжди заохочував її незалежність.

— Отто, — сказав Деймон, — здається, ти забуваєш, що Візерія не дитина. Вона знає собі ціну.

Отто лише поклонився і відійшов, його обличчя було сповнене гніву.

— Він знову намагається щось затіяти, — промовила Візерія, коли Отто зник з поля зору.

— Він завжди намагається, — відповів Деймон. – Але його плани завжди розбиваються об твою волю. Ти — справжня Таргарієн, донько. В тобі тече чиста драконяча кров.

Візерія відчула тепло від його слів. Батько завжди розумів її.

Пізніше, коли вечірній прийом був у розпалі, Візерія знову опинилася в центрі уваги. Король Візеріс, незважаючи на свою хворобу, знайшов сили підійти до неї. Він любив її, можливо, більше, ніж своїх власних дітей від Алісенти.

— Моя люба Візеріє, — прохрипів король, його голос був слабким, але в ньому відчувалася щира ніжність. – Ти сьогодні особливо прекрасна.

— Дякую, Ваша Величність, — відповіла Візерія, схиливши голову.

— Я чув, що лорд Баратеон знову висловив свої наміри щодо тебе, — продовжив Візеріс. – Що ти думаєш про це?

Візерія подивилася на короля, потім на Алісенту, яка стояла поруч, її обличчя було кам'яним. Алісента хотіла, щоб Візерія вийшла заміж за Еймонда, бачила в цьому шлях до стабільності.

— Ваша Величність, — сказала Візерія, її голос був спокійним, але рішучим. – Я ще не готова пов'язувати себе шлюбом. Я хочу бути вільною.

Візеріс зітхнув. Він розумів її, але водночас відчував тиск двору.

— Я розумію, дитино. Але обов'язок...

— Мій обов'язок — це лише моя воля, — перебила Візерія, і її золоті очі спалахнули.

Алісента Гайтавер, яка мовчки спостерігала за розмовою, вирішила втрутитися.

— Принцеса Візерія, — її голос був холодним, як лід. – Обов'язок перед домом Таргарієнів вищий за особисті бажання.

— І чий обов'язок ви маєте на увазі, королево? — Візерія повернулася до неї, її посмішка була гострою, як лезо. – Мій обов'язок — це бути сильною, а не покірною.

Еймонд, який стояв неподалік і все чув, ледь помітно стиснув кулаки. Він захоплювався її силою, але водночас відчував роздратування від її непокори. Вона була вогнем, який він хотів приручити, але знав, що це неможливо.

Гелейна Таргарієн, донька Алісенти, яка завжди була трохи відстороненою, підійшла до Візерії. Вона була дивною, але в її очах було щось, що Візерія розуміла.

— Вони хочуть тебе зламати, — прошепотіла Гелейна. – Але ти не зламаєшся. Ти — дракон.

Візерія кивнула, її усмішка стала м'якшою. Гелейна, незважаючи на свою дивність, бачила правду.

Ейгон II, брат Еймонда, який був п'яний, як завжди, підійшов до Візерії, його погляд був брудним.

— О, моя прекрасна кузино, — пробурмотів він. – Чому б тобі не обрати мене? Я ж король.

Візерія лише презирливо скривилася.

— Ти — п'яний блазень, Ейгоне, — сказала вона, її голос був сповнений зневаги. – І я ніколи не оберу блазня.

Ейгон розлютився, але Візерія навіть не звернула на нього уваги. Вона знала, що він небезпечний лише у своїй безглуздості.

Коли вечір закінчився, Візерія піднялася до своїх покоїв. Вона була втомлена від ігор, від посмішок, від прихованих поглядів. Вона зняла свою розкішну сукню, дозволивши їй впасти на підлогу, і підійшла до вікна. Нічне небо було всіяне зірками, і повний місяць освітлював Червоний Замок.

Вона відчувала, як у ній кипить кров дракона, як палає вогонь. Вона була вільною, але водночас відчувала, як стіни навколо неї стискаються. Вона знала, що її чекають нові битви, нові інтриги, нові спроби зламати її волю. Але вона не здасться. Вона була Візерією Таргарієн, донькою вогню й крові, і вона належала лише собі.

Вона вийшла на балкон, дозволяючи холодному нічному повітрю обійняти її шкіру. Її погляд зупинився на Вермітозі, який спав на драконячому пагорбі, його величезне тіло було схоже на гору. Він був її вірним супутником, її відображенням.

Раптом вона відчула чиюсь присутність. Обернулася й побачила Еймонда. Він стояв у тіні, його єдине око вивчало її.

— Що ти тут робиш, Еймонде? — запитала Візерія, її голос був спокійним, але в ньому відчувалася нотка небезпеки.

— Не міг спати, — відповів він, його голос був низьким і хрипким. – Побачив світло у твоїх покоях.

— Ти завжди спостерігаєш за мною, — зауважила Візерія, її посмішка була ледь помітною.

— Ти привертаєш увагу, принцесо, — відповів Еймонд, і в його голосі прослизнула нотка чогось, що Візерія не могла розшифрувати. – Як і всі дракони.

Вона відчула його погляд на собі, його небезпечний, прихований потяг, який він так старанно приховував. Але Візерія була надто зосереджена на своїй свободі, щоб помітити це.

— Я не збираюся бути чиєюсь власністю, Еймонде, — сказала вона. – Ні твоєю, ні чиєюсь іншою.

Еймонд мовчав. Він знав. І саме це робило її такою бажаною. Вона була викликом, який він хотів прийняти.

— На добраніч, принцесо, — промовив він, і зник у тіні, залишивши Візерію саму.

Вона стояла ще довго, дивлячись на зірки, і відчувала, як у ній наростає сила. Вона була готова до будь-яких викликів. Вона була Візерією Таргарієн, і вона не дозволить нікому диктувати їй свою долю. Вона знала, що її шлях буде сповнений вогню й крові, але вона була народжена для цього. І вона зустріне свою долю з піднятою головою.