Олексій та Актів

Спекотне марево Лос-Анджелеса плавило асфальт, змішуючи запах океанського бризу з ароматом дорогих парфумів та вихлопних газів розкішних автівок. У цьому місті, де кожен другий вважав себе супергероєм або принаймні актором, що мріє ним стати, життя вирувало за своїми, часто жорстокими правилами. Льоха стояв на терасі пентхаусу, вдивляючись у вогні міста. Його висока постать, що сягала майже двох метрів, кидала довгу тінь. Блакитні очі, що дивно поєднувалися з його дещо дикуватою зовнішністю — широкими плечима, довгими руками та рисами обличчя, які друзі жартома називали «мавпячими» через їхню первісну силу та виразність, — випромінювали спокій.

Льоха був доброю душею цього району. Попри свою вражаючу анатомічну особливість, про яку в закритих клубах Лос-Анджелеса ходили легенди (вісімдесят сантиметрів чистої чоловічої потужності вимагали особливого підходу), він завжди залишався джентльменом. Але сьогодні вечір обіцяв бути непростим.

Двері за спиною з гуркотом відчинилися. На терасу вилетів Макс. Малий, жилавий, із вічно незадоволеним обличчям і очима, в яких палав вогонь чистої злоби. Макс був відомим задирою, чий комплекс неповноцінності підживлювався не лише кепським характером, а й фізичною аномалією — його чоловіча гідність була втягнута всередину на двадцять сантиметрів, створюючи свого роду «анти-член». Це робило його агресивним до всього світу, але приховувало таємну пристрасть, про яку знав лише Льоха.

— Знову ти тут стоїш, наче пам’ятник власному ідіотизму! — гаркнув Макс, підходячи впритул і штовхаючи гіганта в груди. Його кулаки були стиснуті, а на лобі здулася вена. — Думаєш, якщо ти такий здоровий, то тобі все можна?

Льоха повільно повернувся, опустивши погляд на розлюченого коротуна. На його обличчі з’явилася лагідна, майже батьківська посмішка, що ще більше роздратувало Макса.

— Максе, заспокойся. Вечір такий гарний. Подивися на небо, воно сьогодні кольору індиго.

— До біса небо! — Макс замахнувся, але Льоха перехопив його руку одним легким рухом. — Ти мене дратуєш своїм спокоєм. Ти мене бісиш своєю добротою. Я хочу, щоб ти припинив це!

Макс виривався, але насправді він лише дужче притискався до Льохи. Його злість завжди була лише прелюдією. Він ненавидів свою слабкість, але обожнював той момент, коли ця слабкість ставала об’єктом сили іншої людини.

— Ти знову хочеш, щоб я тебе провчив? — тихо запитав Льоха, і в його голосі з’явилися низькі, вібруючі нотки.

— Я хочу, щоб ти заткнув мені рота! — вигукнув Макс, дивлячись знизу вгору з сумішшю люті та відчаю. — Роби що хочеш, ти, велика мавпо, але не смій мене ігнорувати!

Льоха зітхнув. Він знав, що за цією агресією ховається глибока потреба бути підкореним, бути «вгаченим» так сильно, щоб усі думки про власну недосконалість вилетіли з голови. Макс обожнював біль, який переходить у задоволення, і лише Льоха міг дати йому те, чого він так прагнув.

Гігант підхопив Макса під пахви, піднімаючи його в повітря, як дитину. Макс почав дриґати ногами, вигукуючи прокляття, але його дихання вже збилося, а щоки запалали рум’янцем.

— Ти сьогодні був дуже поганим хлопчиком, Максе, — прошепотів Льоха, несучи його всередину, до величезного ліжка, застеленого чорним шовком. — Тобі потрібно випустити пар.

— Спробуй тільки зробити мені боляче, і я тебе вб’ю! — прошипів Макс, хоча вже почав гарячково розстібати ґудзики на сорочці Льохи.

— О, я зроблю тобі набагато гірше, — пообіцяв Льоха, опускаючи його на матрац. — Я зроблю тобі так добре, що ти забудеш власне ім’я.

Кімната наповнилася звуками боротьби, яка швидко перетворилася на щось зовсім інше. Макс кусався, дряпався, вивергав образи, але з кожним дотиком великих рук Льохи його опір слабшав. Коли Льоха нарешті звільнив свою неймовірну зброю, Макс на мить затих, заворожено дивлячись на те, що мало стати його «покаранням». Вісімдесят сантиметрів вражаючої плоті здавалися нереальними, але Макс знав — це саме те, що заповнить його порожнечу, буквально і метафорично.

— Давай... — прохрипів Макс, втрачаючи свою пиху. Його «мінус двадцять» болісно пульсували, вимагаючи компенсації. — Гати мене, Льохо. Не жалій.

Льоха навис над ним, його блакитні очі тепер темніли від пристрасті. Він діяв повільно, впевнено, використовуючи свою силу так, як міг тільки він — з добротою, що межувала з жорстокістю.

Кожен поштовх відгукувався в Максові громом. Він кричав, і в цих криках більше не було злості. Тільки чиста, первісна насолода від того, що його нарешті «приборкали». Льоха рухався ритмічно, наче величезний механізм, заповнюючи простір навколо них жаром і пристрастю.

— Хто тут маленький злюка? — питав Льоха між важкими подихами.

— Я... я... — Макс не міг вимовити ні слова, його тіло здригалося від екстазу.

За вікном Лос-Анджелес продовжував своє нескінченне шоу вогнів, але в цій кімнаті існували лише вони двоє: великий добрий гігант і маленький злий задира, які знайшли свій дивний, але ідеальний баланс у самому серці міста гріхів. Коли все закінчилося, і Макс, знесилений і нарешті тихий, притулився до плеча Льохи, у місті нарешті запала справжня ніч.

— Ти все одно ідіот, — пробурмотів Макс, заплющуючи очі.

— Знаю, Максе. Знаю, — відповів Льоха, погладжуючи його по голові своєю великою долонею. — Спи. Завтра знову будеш на всіх кидатися.

Але зараз, у цю хвилину, у Лос-Анджелесі панував мир.