драко и гермиона

Зимове сонце, холодне й бліде, ледь пробивалося крізь густу пелену туману, що огортав маєток Мелфой-Менер. Герміона Ґрейнджер зупинилася перед високими кованими воротами, відчуваючи, як морозне повітря щипає щоки. Вона поправила поділ своєї темно-смарагдової сукні, яка ідеально підкреслювала вигини її тіла, і накинула на плечі кашемірове пальто. Сьогодні вона виглядала не як «завчена всезнайка», а як жінка, яка точно знає свою ціну. Її розпущене волосся, зазвичай не слухняне, сьогодні спадало на плечі м’якими, блискучими хвилями.

Залізні прути воріт здригнулися і безшумно розійшлися в сторони, пропускаючи її на територію, де кожен камінь дихав стародавньою магією та презирством до всього «нечистокровного». Герміона впевнено крокувала гравійною доріжкою. Вона знала, що Драко чекає на неї.

Коли важкі дубові двері відчинилися, її зустрів не домовик, а сам господар дому. Драко Мелфой стояв у просторому холі, вдягнений у чорний шовковий жилет поверх білосніжної сорочки. Його платинове волосся було злегка розкуйовджене, а в очах, зазвичай холодних, як лід, промайнув вогник, який важко було назвати просто дружнім.

— Ти прийшла, — тихо промовив він, забираючи її пальто. Його пальці на мить торкнулися її плеча, і Герміона відчула, як по тілу пробіг легкий електричний розряд.

— Я ж обіцяла, Драко, — відповіла вона, злегка посміхнувшись. — Хоча мушу зізнатися, цей будинок досі викликає в мене неприємні спогади.

Драко помітно здригнувся, і тінь провини промайнула на його обличчі. Він знав, про що вона говорить. Тут, у цій вітальні, на підлозі залишилися невидимі шрами від заклять, які колись мучили її.

— Батька немає вдома, — швидко сказав він, наче намагаючись заспокоїти її. — Люціус відбуває чергове «важливе засідання» в Міністерстві, хоча всі ми знаємо, що він просто намагається відновити свої зв’язки. Ми будемо самі.

Він провів її до малої вітальні, де вже був накритий стіл для чаю. Кімната була значно затишнішою за решту маєтку: камін палахкотів теплим світлом, а на стінах висіли не суворі портрети предків, а натюрморти в темних тонах.

— Сідай, будь ласка, — Драко відсунув для неї стілець.

Герміона сіла, відчуваючи на собі його пильний погляд. Вона знала, що виглядає приголомшливо, і бачила, як важко йому відвести очі від розрізу на її сукні, що відкривав струнку ногу.

— Дякую. Ти сам готував чай? — запитала вона з іронією.

— Я змусив Тіббі зробити це за особливим рецептом, — Драко розлив ароматний напій у порцелянові чашки. — Бергамот, пелюстки троянд і крапля магії для зміцнення духу.

Він сів навпроти, і на кілька хвилин між ними запала тиша, яку порушувало лише потріскування дров у каміні. Драко здавався напруженим, його пальці нервово стискали ручку чашки.

— Герміоно, я... я хотів подякувати тобі, — нарешті вимовив він. — За те, що ти погодилася прийти. Мій батько ніколи б не дозволив цьому статися, якби знав. Для нього ти — символ усього, що він ненавидить. Але для мене...

— А хто я для тебе, Драко? — перебила вона, дивлячись йому прямо в очі. Її голос був низьким і оксамитовим.

Драко поставив чашку на стіл. Його обличчя стало серйозним.

— Ти — та, хто змушує мене відчувати себе людиною, а не просто спадкоємцем згасаючого роду. Ти — виклик, на який я ніколи не мав права відповідати.

Він підвівся і підійшов до неї. Герміона не відвела погляду, навіть коли він нахилився так близько, що вона відчула аромат його парфумів — суміш дорогого тютюну, хвої та чогось гострого, суто чоловічого.

— Мій батько — зла людина, Герміоно, — прошепотів Драко, торкаючись пасма її волосся. — Він мріє про світ, де панує страх і чистота крові. Він бачить у мені лише інструмент для продовження своєї тиранії. Але коли я з тобою, його голос у моїй голові замовкає.

Герміона підвелася, опинившись у небезпечній близькості до нього. Вона поклала долоню на його груди, відчуваючи, як швидко б’ється його серце.

— Ти не зобов’язаний бути його копією, Драко. Ти сам обираєш свій шлях.

— Я вже обрав, — відповів він, і його рука ковзнула на її талію, притягуючи ближче.

Саме в цей момент важкі двері вітальні розчахнулися з гучним гуркотом. Холодне повітря увірвалося в кімнату, приносячи з собою запах зимового лісу та темної магії. На порозі стояв Люціус Мелфой. Його довге світле волосся було ідеально укладене, а срібний набалдашник тростини у формі голови змії грізно зблиснув у світлі каміна.

— Яка зворушлива сцена, — процідив Люціус, і його голос був подібний до шипіння змії. — Мій син, у власному домі, розважає бруднокровку.

Драко миттєво відсторонився від Герміони, але не відступив назад. Він випростався, затуляючи її собою.

— Батьку, ти мав повернутися завтра, — голос Драко тремтів, але він намагався тримати себе в руках.

— Плани змінилися, — Люціус зробив крок уперед, його очі горіли люттю. — Я відчув присутність чужого в моєму домі. Як ти посмів, Драко? Осквернити наше гніздо цією... істотою?

Герміона відчула, як у ній закипає гнів. Вона вийшла з-за спини Драко, тримаючи голову високо піднятою.

— Пане Мелфой, ваша гостинність залишає бажати кращого, — спокійно сказала вона, хоча всередині все стискалося від тривоги. — Але я не здивована. Ваші манери завжди відставали від вашої пихи.

Люціус звузив очі, його рука міцніше стиснула тростину.

— Ти смієш розмовляти зі мною в моєму домі, дівчисько? Ти, чиї предки порпалися в землі, поки мої правили цим світом?

— Твій світ помер, батьку! — вигукнув Драко, роблячи крок назустріч Люціусу. — Він згорів у вогні війни, яку ти програв. Герміона — найрозумніша і найсміливіша відьма, яку я знаю. І вона тут на моє запрошення.

Люціус розсміявся — це був сухий, безрадісний звук.

— Найрозумніша? Можливо. Але вона все одно залишиться ніким у моїх очах. Геть звідси, поки я не забув про залишки дипломатії, які ще тримають мене від в’язниці Азкабан.

Драко повернувся до Герміони. Його очі благали про прощення.

— Тобі краще піти, — прошепотів він. — Я не хочу, щоб він заподіяв тобі шкоду.

— Я не боюся його, Драко, — відповіла вона, дивлячись на Люціуса з презирством.

— Знаю. Але я боюся за тебе. Будь ласка.

Герміона кивнула. Вона підійшла до столу, взяла свою сумочку і, проходячи повз Люціуса, зупинилася на мить.

— Ви можете ненавидіти мене скільки завгодно, пане Мелфой. Але ви вже програли. Ви програли власного сина, бо серце неможливо контролювати так само, як ви контролюєте своїх слуг.

Вона вийшла з кімнати, відчуваючи на спині важкий погляд старого чарівника. Драко пішов за нею. Вони мовчки дійшли до головних дверей.

На порозі Драко зупинив її, схопивши за руку.

— Герміоно, зачекай.

Він різко притягнув її до себе і поцілував — пристрасно, відчайдушно, наче намагаючись компенсувати всю ту отруту, яку щойно вилив його батько. Герміона відповіла на поцілунок, відчуваючи смак бергамоту та гіркоту неминучої розлуки.

Коли він відсторонився, його дихання було уривчастим.

— Це ще не кінець, — пообіцяв він. — Я знайду спосіб вирватися з цього пекла.

— Я чекатиму, — відповіла вона, торкнувшись його щоки.

Герміона вийшла в туман, і двері маєтку Мелфоїв зачинилися за її спиною з глухим звуком. Вона знала, що шлях Драко до свободи буде важким, але сьогодні вона побачила щось, чого Люціус ніколи не зможе зрозуміти: силу любові, яка сильніша за будь-яку темну магію.

Йдучи до воріт, вона обернулася. У вікні другого поверху вона побачила силует Драко. Він дивився їй услід, і в цьому погляді було більше світла, ніж у всьому цьому похмурому маєтку. Герміона посміхнулася собі. Вона знала, що цей чай був лише початком їхньої власної історії, яку не зможе переписати жоден злий батько.